Розділ 4. Роздуми Остряниці

Гетьман, хоч і втомлений, не міг заснути у своїй спекотній спальні. Він крутився на ліжку, намагаючись заспокоїти думки: рахував овець, уявляв тиху річку, але мозок не здавався, повертаючи його до спогадів.

Галя... Її образ переслідував його: то вона танцювала на весіллі у вишиванці та вінку, з блискучими очима та чорною косою, то він бачив її оголеною, з витонченим тілом, і цілував її пружні груди...

 «Де ж ти, моя люба? Що ти зараз робиш? Чи спиш спокійно, чи мучить безсоння? Чи думаєш про мене, як я про тебе?  Чи правильно я вчинив, повернувшись заради неї, ризикуючи собою? Втім, може ляхи й думати вже забули про мене? …Ну, а Галя, як же Ганночка моя? Пригадую її ще дівчинкою! Я був тоді молодим сотником, а потім і полковником. Якось приїхав у справі до козака Грома, побачив дівчинку Галочку. І так вона припала мені до вподоби, що  грався з нею, катав її на коні… А коли вона виросла, перетворилася на струнку і ніжну дівчину – закохався до нестями! Скільки подарунків було надіслано, скільки листів написано – не злічити!

Наше кохання було стрімким і яскравим, наче блискавка! Пригадую, купаючись у синіх хвилях, явила вона всю красу свого розквітлого тіла; як мокра сорочка обліпила її стегна і молоді перса! Цього не забути! Ні, не хочу, щоб вона ще когось там пестила, хочу, щоб любила тільки мене! Цілуй, Ганнусю, притискайся до мене! Нехай жар дихання твого пахне мені на щоки!

Дивовижна істота – жінка! Вона може одночасно зачаровувати та викликати гнів. Всередині вирує полум'я, душа розривається від туги, а вона, можливо, навіть не розуміє, який вплив має. Дивиться безтурботно, немов нічого не сталося, не усвідомлюючи, який біль завдала... Та якщо розібратися, як Ганнуся може покинути свою стареньку матір, яка її виховала, а тепер потребує її турботи? Адже вона залишиться зовсім самотньою, якщо донька піде. Ганнуся – її єдина радість, життя та захист від батька. Ні, вона вчиняє правильно!

Щоб відволіктися від дум, Остряниця, накинувши плаща, тихо вийшов із хати.

Місяць, що плив серед неозорого синього неба, свіже повітря весняної теплої ночі на якийсь час заспокоїли його думки. Він сів на лаву, дивився в небо, і сум знову підкотив до нього.

«Що за доля моя така? Батько загинув, мати кинулася з урвища в річку –  я бачив лише посинілий труп. Рано пішов на військову службу, так і не довчившись у Київській колегії. Ще був молодий, наївний, багато у чому не розумівся, а вже вершкував із запорожцями. І вже тоді пережив немало! Був в житті страшний випадок: мене полонили татари. Не годиться християнину жити з-поміж них, пити кобиляче молоко, їсти конину. Однак я не впав духом: вірив: виборю собі волю! І вирватися вдалося – відчайдушна втеча врятувала мене!

Народ страждав від знущань католиків, і я не міг залишатися осторонь. Я бачив, як вони топчуть православну віру. «Почекайте, ляхи, – думав я, – ви відчуєте гнів вільного козацького народу!» Товариство прагнуло помститися за зневагу до віри Христової та за безчестя... Мене майже силоміць змусили взяти шаблю до рук. Я пішов на Січ, став кошовим отаманом, а потім несподівано обрали гетьманом.

Я вирішив захистити простих селян Полтавщини, зібравши вісім тисяч черкас*. Старий Гуня з «чайками» поспішав Дніпром. Було боляче бачити, як проти нас воюють свої ж, реєстрові козаки, але вони отримали по заслугах під Головтвою. Цей весняний день, п'яте травня, назавжди закарбувався в моїй пам'яті. Героїчна оборона замку, моя перемога в шабельному двобої над наказним отаманом Караїмовичем, ганебна втеча пана Потоцького* – це був день тріумфу! Та життя не завжди складається з перемог, за радістю часто приходять випробування

«Жодна перемога не принесе стільки, скільки може забрати одна поразка», - так говорив Цезар. Далі була баталія під Жовнином, неподалік Сліпорода.

У недобру годину почалася ця битва! На допомогу Ведмежій лапі прийшов Ярема Вишневецький* зі своїми загонами. Коронні вдарили всіма силами, ми витримали цілий день атак, але здригнулися козаки! Так, можна було щось поправити і завдав би я поразки ворогові, якби вдарив із засідки.... Але тоді побачив - біжать усі запорожці, а Галин батько – сотник Грім тримає ворожий бік і наступає разом із поляками. Ну як же мені воювати з ним? А усе це чорні брови, ви - усьому виною! І відступив я, і біг,  утікав, вважаючи справу програною!

  Довго блукав я світами, об'їздив Слобожанщину, Дон, побував у Криму та на Кубані, але серце рвалося додому, до рідної Галі... І ось я повернувся на батьківщину, самотній, як сирота. Не зустрів жодної знайомої душі. Навіть собаки, яка б пам'ятала мене з дитинства, не було. Нікого! Але життя – це не лише сум і туга, бувають і світлі моменти. Тому в душі – і сум, і радість...

І ось я знову зібрав ватагу товаришів. Але не помста, не правда, не бажання викупити собі славу силою і кров'ю привели мене сюди, все ви, все ви, чорнії брови!

Найдивовижніше на світі – кохання! Все воно підкорить, усього доб'ється! Ні про що не думаєш, нічого на світі не хочеш, тільки сидіти б поруч із коханою своєю, втупивши на неї очі і все б дивитися. І цілувати, і обіймати її! Боже, яка гарна вона, коли сміється! Серденько моє, Галя, Галочка, Галюня, душа моя, крихітко моя! Ні, не можу, не можу залишити тебе, не залишу ні за що... Що ж придумати?.. Голова моя горить, а не знаю, що робити! А якщо поїхати до Варшави, до самого короля... Або просити Івана Остряницю, усе ж таки родич мені, хай здобуде мені грамоту і королівське прощення, і тоді, тоді... Бог знає, що буде тоді! Тільки все ж краще, я буду біля неї жити ... »