Розділ 4. Роздуми Остряниці

Однак і на спекотному ліжку у своїй спальні гетьман довго не міг заснути.

Він перевертався з боку на бік, рахував в туманній уяві череду овець, домислював плавну річкову течію - усе марно, мозок продовжував працювати, вихоплюючи з потоку свідомості різні епізоди з життя.

Ось, Галя… Вона з’являлася в його уяві у вишиванці та у вінку танцівницею на весіллі під лихі звуки музик; агатові очі блищать, чорна коса спускається на плече… Інколи видилася оголеною, з гнучким опуклим тілом, і він цілує її гострі випещені й напружені груди…

«Де ж ти, моя кохана? Що тепер робиш? Спиш спокійно, чи сон покинув тебе? Чи думаєш ти про мене, як я про тебе? Ох, чи думає вона? Чи правильно я зробив, що я повернувся, приїхав заради неї, наражаючи себе на небезпеку? Втім, може поляки й думати вже забули про мене? …Ну, а Галя, як же Ганночка моя? Пригадую її ще дівчинкою! Я був тоді молодим сотником, а потім і полковником. Якось приїхав у справі до козака Грома, побачив дівчинку Галочку. І так вона припала мені до вподоби, що  грався з нею, катав її на коні… А коли вона виросла, перетворилася на струнку і ніжну дівчину – закохався до нестями! Скільки подарунків було надіслано, скільки листів написано – не злічити!

Наше кохання було стрімким і яскравим, як блискавка! Пригадую як колись, коли вона вже вона розвинулася, купаючись у синіх хвилях, явила мені всю красу свого розквітлого тіла, як мокра сорочка обліпила її стегна і пружні, молоді перса! Цього не забути! Ні, не хочу, щоб вона ще когось там пестила, хочу, щоб любила тільки мене! Цілуй, Ганнусю, притискайся до мене! Нехай жар дихання твого пахне мені на щоки!

Як дивно створена жінка! Як вона захоплює, як вона здатна викликати гнів! Весь гориш! Полум'я в серці, душно, туга, агонія... а сама вона, може, й не знає, що творить у нас! Як ні в чому не бувало, дивиться вона безтурботно і не знає, що за муку принесла... А якщо чесно подумати, то дійсно, як же Ганнуся може залишити бідну матір, яка колись її плекала і яку тепер вона плекає, для якої не буде вже нікого у світі, коли піде з дому її дочка! Вона одна для неї і радість, і життя і захист від батька. Ні, права вона!»

Щоб відволіктися від дум, Остряниця, накинувши плащ, тихо вийшов із хати.

Місяць, що плив серед неозорого синього розкішного неба, свіже повітря весняної теплої ночі на якийсь час заспокоїли його думки. Він сів на лаву, дивився в небо, і сум знову підкотив до нього.

«Що за доля моя така? Батько загинув, мати кинулася з урвища в річку –  я бачив лише посинілий труп. Рано пішов на військову службу, так і не довчившись у Київській колегії. Ще був молодий, наївний, багато у чому не розумівся, а вже вершкував із запорожцями. І вже тоді пережив немало! Був в житті випадок: мене полонили татари. Не годиться жити з-поміж них християнину, пити кобиляче молоко, їсти конину. Однак я не впав духом: думав, вирвусь колись на волю! І вирвався – пощастило тоді, вдалося втекти, забивши двох вартових…

Потім заступився я за народ. Боляче було дивитися, як знущався католик з православного, як топтав його. Почекай, ляше, думав я тоді, побачиш, як топтатиме тебе вільний лицарський народ! Збиралося товариство помститися за знущання над Христовою вірою і за безчестя... Майже силою мене змусили схопитися за шаблю. Пішов на Січ, став кошовим отаманом, а потім якось одразу обрали гетьманом.

І пішов я на допомогу простим селянам Полтавщини, і було тоді зі мною вісім тисяч хоробрих черкас*, а з допомогою поспішав по Дніпру старий Гуня, хоробрий отаман наших «чайок». Прикро тоді було, що проти нас воювали не лише ляхи, а й свої ж – реєстрові козаки. Що ж, зрадникам ми всипали чортів під замком Голотва! Цей весняний день, п'яте травня, запам'ятаю на все життя! Як замок ми героїчно обороняли. Як переміг у шабельному поєдинку наказного отамана реєстровців Караїмовича! Як утік від нас пан Потоцький*, тільки п'яти його ведмежі виблискували! Так, це був день тріумфу! Але життя не завжди буває сповнене радощів, слідом за ними наступають прикрощі. «Жодна перемога не принесе стільки, скільки може забрати одна поразка», - так говорив Цезар. А далі була баталія під Жовнином, неподалік Сліпорода.

У недобру годину почалася ця битва! На допомогу Ведмежій лапі прийшов Ярема Вишневецький* зі своїми загонами. Коронні вдарили всіма силами, ми витримали цілий день атак, але здригнулися козаки! Так, можна було щось поправити і завдав би я поразки ворогові, якби вдарив із засідки.... Але тоді побачив - біжать усі запорожці, а Галин батько – сотник Грім тримає ворожий бік і наступає разом із поляками. Ну як же мені воювати з ним? А усе це чорні брови, ви - всьому виною! І відступив я, і біг,  утікав, вважаючи справу програною!

  Довго поневірявся, об'їздив Слобожанщину, Дон, був в Криму і на Кубані, але сумував за домом, за рідною Галею... І ось приїхав я на батьківщину сирота сиротою. Не зустрів нікого знайомого. Хоча б собака була якась, що знала мене в дитинстві. Нікого, нікого! Однак життя не завжди безрадісне і тужливе, були і добрі часи, тому – і сумно, і радісно!

І ось я знову зібрав ватагу товаришів. Але не помста, не правда, не бажання викупити собі славу силою і кров'ю привели мене сюди, все ви, все ви, чорнії брови!

Найдивовижніше на світі – кохання! Все воно підкорить, усього доб'ється! Ні про що не думаєш, нічого на світі не хочеш, тільки сидіти б поруч із коханою своєю, втупивши на неї очі і все б дивитися. І цілувати, і обіймати її! Боже, яка гарна вона, коли сміється! Серденько моє, Галя, Галочка, Галюня, душа моя, крихітко моя! Ні, не можу, не можу залишити тебе, не залишу ні за що... Що ж придумати?.. Голова моя горить, а не знаю, що робити! А якщо поїхати до Варшави, до самого короля... Або просити Івана Остряницю, все ж таки родич він мені, хай здобуде мені грамоту і королівське прощення, і тоді, тоді... Бог знає, що тоді буде! Тільки все ж краще, я буду біля неї жити ... »