Розділ 3. На хуторі

Пробираючись вуличкою в напівтемряві, Остряниця ледве впізнавав рідні місця: хати, сади, городи, ниви, байраки, де пройшло його дитинство. Заливались гавкотом собаки; кінь, почувши рідне стійло, прискорив крок.

Ось вже гілки вишень, які перекидалися через тин, стали бити його по обличчю, змушували відводити їх рукою. Під'їхавши ближче до своїх воріт, Остряниця помітив якусь тінь, що рухалася. Незнайома людина прямувала до нього.

Наш лицар схопився за ятаган, яким володів досконало, але, роздивившись, що це запорожець, опустив руку.

- Це ти, Павло? Вибач, у темряві не впізнав.

- Так, я сьогодні на сторожі, добродію. Зараз відчиню ворота.

 Незабаром Остряниця в'їхав на подвір'я і, на превеликий подив, мало не наїхав на трьох людей, що спали прямо на дворі.

Поспішаючи, наш лицар подбав про коня і подався до хати.

Зайшовши в сіни, Остряниця зіткнувся з літньою жінкою зі свічкою, в якій упізнав ключницю, яка в далекому дитинстві була його нянькою.

- Що потрібно? – грубувато запитала ключниця. – Мало горілки випили? Я вже думала пан наш приїхав, от і вийшла назустріч.

- Горпино, придивись... Ех..., та я ж і є твій пан! – вигукнув Остряниця.

Горпина оглянула його з ніг до голови:

- Господи, та це ж ти, мій голубчику, дитятко ненаглядне! Боже, яким ти став! Сокіл мій, гарний і гордий! А засмаг як! Бідолаха, одяг запорошений, нікому й сорочку змінити! Ще коли ти був маленьким, носила я на руках тебе! Як давно це було! Вже зневірилася, що колись побачу тебе... Ой, лишенько моє!...

Тут Горпина заридала навзрид і підняла таке виття, що за вікном посилився гавкіт собак.

- От дурна баба! - говорив Павло, що йшов за Остряницею, помітивши, що ключниця, заради свята, нагородила себе чималенькою чарою горілки. - Чого ти так ревеш? Народ весь розбудиш.

– Досить, Горпино, – спокійно промовив Остряниця. - Ось я, живий і здоровий, як бачиш. Ну, надивилася? Краще ти принеси чогось закусити. В першу чергу подай святої паски, бо я, грішний, цілий день сьогодні не їв нічого і навіть розговітися не встиг.

Витерши очі хусткою, стара пішла клопотати по господарству.

Потиснувши руку Павлові, Остряниця увійшов у світлицю. Знявши з себе кобеняк, він, відчуваючи з дороги смертельну втому, приліг відпочити. Очі злипалися, тіло ніби провалювалось у темну безодню, а ноги болісно крутило.

Тим часом, осяяна лампадою світлиця була примітною і гідною опису, тим більше в такій країні, де старовин майже не було, де конфлікти, вічні усобиці, робили жорстоке спустошення і перетворювали в руїни усе те, що встигала зробити наполеглива праця.

Стіни цієї просторої кімнати були вимазані глиною, вибілені зовні і всередині так яскраво, що очі ледве могли виносити цей блиск. Підлога була підметена і навколо було настільки чисто, що будь-яка людина могла лягти на підлогу, не запиливши при цьому одягу. Майже чверть кімнати займала велика кахельна розмальована піч. За шибками невеликих округлих вікон стояла ніч.

На стіні висів портрет діда Остряниці, котрий воював зі знаменитим Баторієм. Потемнілі фарби ледве дозволяли бачити постать у кольчузі та зі зброєю. Світло лампи осявало суворе, мужнє обличчя, якому жалість і все м'яке, здавалося, були зовсім невідомі. Над дверима висіла теж невелика картина олійними фарбами, що зображувала безтурботного запорожця з барилом горілки, з написом: «Козак, правдива душа, сорочки не має». Проти дверей – кілька ікон, прибраних калиною та зеленими гілками. На стінах дорогі турецькі шаблі, рушниця, кілька пістолетів.

Двері тихо відчинилися і зайшла ключниця. На столі, вкритому скатертиною, з'явилися тарілки з фарбованими яйцями, олією, сіллю та бараниною. Горпина також поставила тонко нарізану паску, сметану та сир. Потім вона обережно доторкнулася до сплячого гетьмана, і той одразу розплющив очі.

За ключницею в кімнаті з'явився старий знайомець Пудько і, кивнувши Остряниці, сів у кутку, набиваючи люльку.

Тим часом Горпина, закінчивши розміщення страв, заговорила:

- Ось тобі, паниче мій і розговені! Тут пасочка, сир, сметанка. Сідай поїж... Зголоднів, з дороги! А ось Господь сподобив, знову бачу тебе. Охо, хо, хо!

Горпина знову була не проти сплакати, але старий Пудько погрозив їй зі свого кутка.

- Ну – ну-  ну! Спробуй тільки заревіти!

Погладжуючи обличчя, Остряниця підійшов до столу.

- Їж, їж, синку мій, я не заважаю тобі! – сказала Горпина жалібним голосом. - Голубчику мій! Ми з тобою лише раз христосувалися. Похристосуємося, моє серце, похристосуємося!

Остряниця та Горпина тричі поцілувалися, вітаючи один одного зі святом Великодня.

– Ще й христосуватись! – забурчав Пудько, який, здавалося, клював носом у кутку. а тепер потяг ключницю за сукню. - Пішла геть, клята баба!

Горпина щось буркнула у відповідь, а сама сіла до столу, щоб поспостерігати, як їсть її пан.

Коли трапеза була завершена, гетьман витер рушником руки, Горпина знову взялася за голосіння з риданнями впереміш.