Розділ 3. На хуторі

У напівтемряві вуличка здавалася чужою, Остряниця ледве впізнавав місця, де минуло його дитинство: хати, сади, городи, ниви, байраки... Гавкіт собак лунав у темряві, а кінь, відчувши запах рідної стайні, прискорив крок.

Гілки вишень, що перекинулися через тин, почали хльоскати його по обличчю, змушуючи захищатися. Під'їхавши до воріт, Остряниця помітив у темряві рух – до нього наближалася незнайома людина.

Остряниця, володіючи ятаганом досконало, миттєво схопився за зброю, але, розгледівши запорожця, опустив руку.

– Павле, це ти? У темряві не впізнав.

 – Так, я на сторожі, пане. Зараз відчиню ворота.

Незабаром Остряниця в'їхав на подвір'я і, на превеликий подив, мало не наїхав на трьох сплячих на траві людей.

Подбавши про коня, подався до хати.

Зайшовши в сіни, Остряниця угледів літню жінку зі свічкою, в якій упізнав ключницю, яка в далекому дитинстві була йому нянькою.

- Що потрібно? – грубувато запитала ключниця. – Мало горілки випили? Я вже думала пан наш приїхав, от і вийшла назустріч.

- Горпино, придивись... Ех..., та я ж і є твій пан! – вигукнув Остряниця.

Горпина оглянула його з ніг до голови:

- Господи, та це ж ти, мій голубе, дитятко ненаглядне! Боже, яким ти став! Сокіл мій, гарний і гордий! А засмаг як! Бідолаха, одяг запорошений, нікому й сорочку змінити! Ще коли ти був маленьким, носила я тебе на руках… Як давно це було! Вже зневірилася, що колись побачу тебе... Ой, лишенько моє!...

Тут Горпина заридала навзрид і підняла таке виття, що за вікном гучніше загавкали собаки.

- От дурна баба! - говорив Павло, що йшов за Остряницею, помітивши, що ключниця, мабуть, заради свята,  добряче хильнула горілки. - Чого ти так ревеш? Людей побудиш.

– Досить, Горпино, – спокійно промовив Остряниця. - Ось я, живий і здоровий, як бачиш. Ну, надивилася? Краще ти принеси чогось закусити. В першу чергу подай святої паски, бо я, грішний, цілий день сьогодні не їв нічого і навіть розговітися не встиг.

Витерши очі хусткою, стара пішла клопотати по господарству.

Остряниця увійшов у світлицю. Знявши з себе кобеняка, він, втомлений з дороги, приліг відпочити. Очі злипалися, тіло ніби провалювалось у темну безодню, а ноги болісно крутило.

Лампада освітлювала світлицю, яка була напрочуд гарною, особливо в країні, де старовини майже не збереглося через безжальні війни та конфлікти. Стіни цієї просторої кімнати, побілені вапном, сяяли настільки яскраво, що очі ледве могли витримати це сліпуче сяйво. Підлога була ретельно виметена, і в кімнаті панувала така чистота, що можна було лягти на підлогу, не забруднивши одяг.

Велика кахельна піч займала майже чверть кімнати. За маленькими круглими вікнами панувала ніч. На стіні висів потемнілий портрет діда Остряниці, воїна часів Баторія. Світло лампи ледве висвітлювало суворе, мужнє обличчя, на якому не було й натяку на жалість.

Над дверима висіла теж невелика картина олійними фарбами, що зображувала безтурботного запорожця з барилом горілки, з написом: «Козак, правдива душа, сорочки не має». Проти дверей – кілька ікон, прибраних калиною та зеленими гілками. На стінах дорогі турецькі шаблі, рушниця, кілька пістолетів.

Двері тихо відчинилися і зайшла ключниця. На столі, вкритому скатертиною, з'явилися тарілки з крашанками, олією, сіллю та бараниною. Горпина також поставила тонко нарізану паску, сметану та сир. Потім вона обережно доторкнулася до сплячого гетьмана, і той одразу розплющив очі.

За ключницею в кімнаті з'явився старий знайомець Пудько і, кивнувши Остряниці, сів у кутку, набиваючи люльку.

Тим часом Горпина, закінчивши розміщення страв, заговорила:

- Ось тобі, паниче мій… Тут пасочка, сир, сметанка. Сідай поїж... Зголоднів, з дороги! Господь сподобив, знову бачу тебе. Охо, хо, хо!

Горпина знову була не проти заплакати, але старий Пудько пригрозив їй зі свого кутка.

- Ну – ну-  ну! Спробуй тільки заревіти!

Масуючи обличчя, Остряниця підійшов до столу.

- Їж, їж, синку мій,– промовила Горпина жалібним голосом. - Голубчику мій! Ми з тобою лише раз христосувалися. Похристосуємося, моє серденько, похристосуємося!

Остряниця та Горпина тричі поцілувалися, вітаючи один одного зі святом Великодня.

– Ще й христосуватись! – забурчав Пудько, який, здавалося, клював носом у кутку. а тепер потяг ключницю за сукню. - Пішла геть, клята баба!

Горпина щось сердито буркнула у відповідь, а сама сіла до столу, щоб спостерігати, як їсть її пан.

Коли трапеза була завершена, гетьман витер рушником руки, Горпина знову вдалася за голосіння з риданнями впереміш.

- Слухай, Горпино! - промовив, підвівшись, Остряниця. - Годі вже плакати, голова болить... А то я, незважаючи на те, що ти стара і що няньчила мене, зніму зі стіни ось цей батіг… Бачиш ти цей батіг?

Говорив він з ледь помітною усмішкою, але Горпина, яка звикла боятися свого пана, негайно підкорилася.

Випивши чару вина, Остряниця звернувся до старого запорожця: