Розділ 2. Побачення

Залишившись сам, Остряниця поїхав повільно. День був ясним, як душа немовляти.

Полуденне сонце заливало променями місцевість, а в яскравих блакитних небесах повисли невеликі пухнасті хмари. Дикі груші та яблуні протягали гілки та сипали на голову вершника свої білі та рожеві квіти.

Дорога заглиблювалась у пагорби. По обидва боки обриву вона поросла ліщиною і різними квітами, а на самих пагорбах здіймалися з обох боків високі осокори.

Ось дорога поступово почала розширюватися, і, нарешті, відкрилася рівнина, роздольна, обрамлена вдалині синюватими горами та лісами, крізь які іскрами срібла блищала річка. Біля неї виднілися хутори. Тут мандрівник зупинився, зліз з коня і сів під самотнім ясенем.

Думки його були хаотичні. Він думав про цей прекрасний край, де можна жити й радіти, якби життя це не було принижене і розчавлене жорстоким рабством народу та несправедливими законами. Він пам'ятав, з якою жадібністю він у молоді роки, коли навчався, поглинав книги, де йшлося про прекрасне і чисте, про героїзм і свободу, про правильний устрій держави. Будучи з небагатого боярського литовсько-русинського роду, не маючи великих грошей та маєтку, він змушений був служити, найматися для охорони багатих панських дворів. Це й принижувало, але й давало свої переваги: він чудово опанував коня та зброю, мав можливість читати гарні книги та слухати чудову музику. І це допомогло, коли він вступив до реєстрового козацтва, в якому служив і його батько.

Далі почалися життєві удари – захворіла і невдовзі померла мати, а батько, який для Степана був прикладом у всьому, був несправедливо засуджений та замучений поляками. Його звинувачували в тому, що брав участь у якійсь змові проти короля. Степан добре знав, що цього не було, і серце його настільки сповнилося смутком і гнівом, що у бою під Путивлем відмовився стріляти в ратних людей і відвів свій полк. А справа була під час війни Речі Посполитої та Московії. Відмова виконувати наказ була небувалою провиною, прирівняною до бунту.

Коли проти незаконних рішень польської корони підняв повстання хоробрий Павлюк, Степан Остряниця, сповнений розуміння та співчуття, надав гетьману запорізьких козаків усіляку підтримку, зокрема зброєю.

Поразка та страта Павлюка, а також прекрасного бандуриста Яреми, вразила Остряницю. Пам'ятав, як бандурист чудово співав:

Слава не вмре, не поляже!

Буде слава славна

Поміж козаками,

Поміж друзями,

Поміж лицарями,

Поміж добрими молодцями!

Утверди, боже,

Народу християнського,

Війська запорозького,

Донського,

3 усією черню дніпровою,

Низовою,

На многія літа,

До кінця віка!

Витерши скупу сльозу, Степан Остряниця виступив на Січі з полум’яним зверненням, його універсали про звільнення православного народу розносилися козаками, ченцями та старцями – бандуристами по всій Україні…

Навколо так гарно щебетали веселі птахи, що Остряниця відволікся від спогадів, прислухався до їхнього співу. Підвівся, глибоко вдихаючи свіжі струмені повітря.

Зважившись їхати, він сів на коня і поскакав у той бік, де на косогорі синіли і світилися пурпуровим кольором під променями сонця численні сади.

Він в'їхав на хутір і рушив до хати, біля якої за тином, увінчаним із глечиками та макітрами, росли вишневі та сливові дерева.

Хата під очеретяним дахом була біла й чепурна, наче лялечка. Поспішаючи так, щоб його неможливо було розгледіти за деревами і кущами, Остряниця помітив гусей, яких гнала від запруди дівчинка років семи.

Коли вона наблизилася, Остряниця вийшов назустріч і привітався.

- Чи вдома пан? – спитав козак.

- Вдома, - відповіла дівчинка, роззявивши рота і  пильно дивлячись на незнайомця.

– А пані?

– І пані вдома.

- А панночка?

Це слово промовив мандрівник тихіше і з якоюсь напругою.

– І панночка вдома.

- Розумна дівчинка! Я дам тобі пряник. А якщо зробиш те, що я скажу, дам інший, ще й злотий.

– Дай! - простодушно сказала дівчинка, простягаючи руку і посміхаючись.

- Звичайно дам, тільки піди спочатку до панночки і скажи, щоб вона на хвилину вийшла. Скажи, що якась стара баба чекає на неї біля запруди. Чуєш? Зрозуміла?

– Зрозуміла.

- А ну повтори, як же ти скажеш їй?

Дівчинка опустила погляд і промовила розгублено:

- Не знаю…

Козак засміявся і знову повторив ті самі слова. Переконавшись, що дівчинка усе засвоїла, відпустив її, а сам, спустившись до греблі, сів під вербою.