Частина 1. Розділ 1. Поява незнайомця

Час дії повісті: весна – літо 1643 року

Містечко Комишня зберігає в собі спогади про стару дерев'яну церкву, чий вигляд навіював сум. Та цієї чарівної ночі, напередодні Різдва, сталося диво: церква нібито оновилася зсередини, ніби сам Господь явив свою милість. Крізь гілки вишень світилися благодатним світлом її вікна.

Наче поважне птаство зібралися люди з далеких та ближніх хуторів. Особливо привертали увагу голені козацькі голови. Рідкісний сільський хлопець не заздрив їхнім широким плечам, атлетичній статурі, силі, що віяла від них, пишним вусам, пістолям, заткнутим за пояси та гострим  шаблям при боках. Світло панікадила виривало з темряви риси їхніх суворих обличь.

Цієї молодої ночі в церкві з'явилася нова особа. Міцний чоловік зі сміливим і в той же час спокійним обличчям приєднався до молільників, але виділявся серед них, оскільки майже на цілу голову був вищим. Хтось здивовано чи нервово озирався на нього але, під його пронизливим поглядом, ставав спокійним і покірним, немов ягня.

Шапку приїжджий тримав у руці. Довгий його оселедець, наче в'юн, спускався з голеної голови до вуха. Правильні риси смаглявого обличчя, орлиний ніс, густі чорні вуса робили лице його красивим, а швидкі очі проникливо оглядали людей.

Коли ж вся людська маса вилилася з храму для урочистого ходу, цей чоловік пропав у натовпі.

Цього дня природа ніби народилася заново. Ніжна зелень вкрила дерева, а чисте повітря розносило подих весни, наповнюючи все навколо життям.

Біля ґанку стояло кілька відкупників*. Вони намічали крейдою паски, які приносилися для освячення. Хоча урядова ухвала про податок була відома вже давно, лише зараз народ висловив своє обурення, але змушений скоритися силоміць.

Ось хресний хід закінчився, і всі увійшли до церкви під спів «Христос воскрес із мертвих!». Різкі постріли з пістолетів та мушкетів вразили дерев'яні стіни церкви. Люди втішалися при думці про паску та вино. Парубки раділи з того, що обіймуть дівчат, а дівчата хвилююче очікували поцілунків з козаками.

Але цю радість спотворив галас, крики поза церквою, де уже пробудився молодий ранок.

Рудий Гершко й два його підручні штовхали сивого, наче голуб, козака в кобеняку*, стверджуючи, що він не заплатив за паску, яйця та барана.

Старий козак глухим голосом стверджував протилежне, безупинно повторюючи «ну згадай же, згадай», але щоразу троє відкупників перебивали його, розмахуючи руками.

За нього заступилися двоє селян. Незабаром навколо старого зібралася гнівна юрба, погрожуючи юдеям розправою.

Раптово з'явився прибулий кремезний козак, який, наче велетень, розірвав бійку, розвівши обидві сторони.

Його жорсткий погляд змусив натовп притихнути.

- Чого ви, хлопці, здуру біситися! Видно немає в душах ваших Божого страху! Люди стоять у церкві та моляться, а ви тут казна – що робите! Ану, розійдись!

Погляд і голос незнайомця начебто мали чарівну властивість: його накази виконувалися.

Слухняно, ніби вівці, люди розбрілися, міркуючи, що ж за чоловік такий, звідки він узявся і чому всі його слухають.

Лише Гершко, блищачи вогненними очима, помітивши, що навколо усе заспокоїлося, знову почав присікатися до старого козака, вимагаючи оплату.

Перепалка старого сивочолого козака і рудого хабарника змусила високого незнайомця озирнутися.

Гнів спотворив його обличчя.

- То ви знову?

Він зробив пару широких кроків і схопив Гершка за комір, так що той затріщав.

- Слухай, свиняче вухо, ти мене не дражни! Чого ти хочеш?! Забирайся геть, поки душа ще лишилася в штанях!

Він відштовхнув його від старого козака, але, мабуть, не розрахував сили, і бідний Гершко впав на землю, наче гілка під сильним вітром.

Підхопившись, він гукнув двох своїх товаришів, і вони миттєво зникли.

Відійшовши вбік, незнайомець завів розмову з якимось чумаком, який із захватом почав розповідати про продаж возів із сіллю.

Їхня бесіда була перервана появою начальника польських уланів. Це був самовпевнений міцний чолов’яга у пишному мундирі та високій шапці.

- Що тут таке? - дзвінким голосом спитав він. - Як це? Чому? Гунство* яке! Лисий біс вам у кашу зі смальцем! Що за бійка? Хай би розірвав вас собака!

Цей правоохоронець, захлинаючись від гніву, випалив потік настанов, приправлений добірною лайкою. Стук кінських копит свідчив, що під'їхали його товариші по службі.

Гершко підвів начальника до старого козака. Той сидів байдуже, потупивши очі, а волосся його під вітром було подібно снігу.

- Гей, ти, дурний холопе! Чого це ти надумав? Бунтувати? Навіщо ти почав бійку? Чорт би тебе схопив у лазні за пуп! У нього навіть гардероб кращий, ніж ваша холопська віра…

  Тут начальник рвонув за чуба старця з такою силою, що шматок срібного волосся залишився в його клешнюватій руці.

Старий козак похитнувся, зашипів від болю і простогнав:

- Давай! Бий мене, бий ще. Старий я став, немає сил відповісти... Сто років тому, а може, й більше, мене вже драли за чуба, коли я малим жив у батька. Тепер знову б'ють. Значить, повернулися мої літа і нічого нікуди не поділося… Тільки немає вже сили руки підняти. Давай, бий, старі мої кості ще витримають!