Глава 8 Латка

Глава 8 Латка

- Добре, відпусти його матеріальнику, тепер в нього почнеться новий шлях. - невідомий знову поклав руку Дарію на спину. - Тепер розумієш? Його біль та страждання, матеріальнику. Ви закрили його, не даючи почати шлях. Більше йому нічого не залишалося, як впасти у відчай та ненавидіти, своє існування, стаючи темним.

Невідомий з зеленими очима, торкнувся сфери своєю рукою. Його досі оточувала велетенська аура, сама душа, та вона була лише як тінь, чи відображення, котре слідує кожному твоєму руху. Та вона не торкнулася сфери, лише опустилася під них, слідуючи його руху. Коли він торкнувся сфери, від його білої руки, почали сипатися сірі іскри, та на обличчі, з’явилася біль.

- Бачиш матеріальнику, ваш світ, приносить нам лише біль. Та ви шкодите своїм, що вам думати про когось ще.

Злість знову взяла верх над Дарієм. Очі були закриті та з них, полилися червоні іскри а залишки волосся, почало червоніти. Скинувши руку з лівого плеча, він наніс удар лівим ліктем, хоч і промахнувся, навіть своєю душею. Потім слідував лівий кулак, увесь іскрив червоними іскрами, деякі вдаряли по сфері, знищуючи її оболонку, залишався лише червоний дим, в місцях удару. Лівий удар, майже досяг цілі. Зупинила його велетенська рука незнайомця, що вдарила зверху, збиваючи Дарія з ніг, та піднімаючи, наче шкідливе кошеня.

- Дурна дитино, чому в тобі так багато злоби? Твоє Ка, непошкоджене, та ти піддаєшся їй. Якщо так продовжиш, то вона поглине Ка, знищить тебе, тоді, твій майбутній шлях перетвориться на кошмар. І твій шлях крізь браму Елізіуму, буде неможливий, тебе буде чекати, лише ніщо.

Дарій, так і не відкрив очі, та навіть так, він здавався безумним, іскри ставали блискавками. Його душа і досі була наповнена різними кольорами, червоний, ще не з’являвся. З очей величної душі, полилися золоті сльози, декілька краплин потрапило на сферу, де спалили її.

- Що тобі треба? Хто, ти, такий?

Дарій говорив крізь зуби. З усією люттю та ненавистю. В ньому скопилося забагато подавлених емоцій.

- Мене звати Забуття, захисник полів Іалу, вартовий Елізіуму. А треба мені, щоб ви перестали рушити Іалу. Кожне ваше появлення, несе за собою знищення і розруху.

- Чому померлі з’явилися тут? Що це за місце!

Закричав Дарій і все його тіло, укутало червоними блискавками. Навіть Забуття, впустив його, Дарій зміг нанести шкоду.

- То були їх душі, що ти поглинув з їх власної волі. Цей світ, один з багатьох, що стає наступним. - Забутя поглянув назад. - Куди вони відправилися далі, нікому невідомо, можливо в Іалу, чи в інший світ. Та можу сказати точно, ти був дорогим тим людям, і вони, намагалися тебе захистити. І це, було взаємне.

- Звідки тобі знати? Геть від мене!

Закричав Дарій, розмахуючи руками. Його душа все плакала, та сльози не змінювали колір. От його волосся, вже більш ставало рудим.

- Ти не поглинув їх, беріг та ніс саме сюди.

- І вбив їх. - знову крик хлопця.

- Таке трапляється. Та минуле залишається там, матеріальнику. - він вказав кудись в далечінь. - Вони знайдуть нове життя, так колись, ви зможете зустрітися. Тоді, коли ти сам пройдеш крізь браму Елізіуму і продовжиш свій шлях.

Дарій поглянув в далечінь, там було якесь місто з пірамід, що стояли одна на одній, а за ними гори. Дві великі блискавки, наче замок зіпер розірвали простір і за ним, був гострий ніс Арго, що повільно наближався. Це був просторовий розрив, з цього боку, він був геть іншим, більш нестабільним, хоч і схожим на котяче око, з котрого б’ють блискавки. Одна з них, вдарила у високий пік і той, розлетівся на шматки. Наступна вдарила у вежу, відриваючи великі шматки, котрі ставали сірими та падали донизу.

Ладья, вже поспішала до самого Забуття.

- Бачиш! Дивись як знищується світ, як ви крокуєте ним, затоптуючи усе підкованими чоботами! Вам байдуже на усіх та вся, лише вигода для себе.

Блискавки навколо очей стали білими, очі так і не відкрилися. Червоне волосся зупинилося, а старе золотаве, почало біліти. Жах почав поглинати його.

- Вирішуй! Сидіти тут та жалітися і чекати, доки тебе поглине злоба, гублячи своїх людей. Тікай, доки ми не закрили портал, кинь їх, живи далі! - закричав у всю силу Забуття, заходячи на золоту ладью.

Величне судно, з піднятим носом та закругленою кормою. Золоте вітрило, виблискувало на світлі, знаходячись в гармонії, золотистою обшивкою корабля. І якісь птахи, що сиділи вздовж усієї щогли а на її верхівки, були якісь великі істоти, з довгими руками і великими очима.

- Ні.

- Що мовиш?

- НІ! Нікого не кину! - закричав Дарій.

Душа миттю почала рости, спрямувавши руки до Буцефала, а Дарій був в центрі неї. Руки схопили Буцефал, наче блюдце для метання. Руки опекло розпеченим залізом, та він не випустив його а потягнув і стиснув сильніше. Підняв корабель, та запустив його прямо у розрив. Після цього, навіть Дарій, втратив свідомість, душа почала зникати.

- Молодець. Гарний вибір, тепер пітьма, має відступити від твого Ка. Твоя сім’я була права, що йшла з тобою, пишаючись цим.

Забуття схопив Дарія, та поклав на ладью, яка направилася слідом за Буцефалом.