Глава 6 Брат

Глава 6 Брат

Трос потягнув Сміла і Карен. Дарій не просто так їх відпустив. В ньому кипів гнів і він, намагався вирватися на зовні. Після Акценії, Дарій тримав його в залізних рукавицях, та він не зникав, ріс годуючись усіма емоціями хлопця. Чим далі від Акценії, тим більше палива потрапляло в топку.

Рука невідомого, що прибув на ладьї лягла Дарію на плече. Це і стало ключем, хоч і незрозуміло до гарного чи поганого.

Інтуїція Дарія, палала з того моменту, як вони потрапили в Забуття. Це місце було знайоме, таке рідне і приємне. Та, коли він побачив привидів, вона закричала йому, тут відповіді. Лише тут, він знайде відповіді. Плюс ці очі, це були ті самі очі, котрі він бачив на борту буцефала і тоді, коли сталася аварія на Арго.

Дарій вдарив його, навіть не задумуючись. Люди, чи істоти, він ніяк не міг зрозуміти, як вони виглядають, усі вони, просто стежили за процесом, навіть не зрушивши з місця. Дехто з них, навіть продовжили робити свої справи, наче це звичайний вівторок. Кулак навіть не торкнувся невідомого, та він відлетів аж до самої своєї ладьї та швидко піднявся на ноги, хоч як і Дарій висів в повітрі. Навколо Дарія, виникла фігура, яка і нанесла цей удар. Це був він, його суть, сама душа вирвалася на свободу.

Хлопець знову спробував кинутися, та вдарити. Направив увесь свій гнів в удар, який почав тріщати наче новорічний салют і повів себе в атаку. Та невідомий не чекав, навколо нього з’явилася така сама душа, тільки разів в десять більша. Її рука піднялася з самої землі, та підкинула Дарія у небо, наче він був блохою. Там у небі, вони зустрілися і Дарій, вдарив його у всю свою теперішню силу. Епіцентр, був темним наче ніч, його ореол був рудим, як далеке світло, та все це почало закручуватися у вихор, який починав затягувати усе. Ударна хвиля, була настільки оглушлива, що придавила увесь урожай до землі, на десять кілометрів навколо. Хоч це і сталося, та він не міг пробити захист а незнайомець, ніколи не уступить, що означало би велику розруху навколо.

Ніхто з людей, що були на полях і тих, хто був поруч не зрушив з місця. Усі спокійно дивилися, притискаючи капелюхи, щоб їх не здуло. Їм лише прийшлося напружитися, щоб їх самих не здуло. Та вони стояли, з гордо піднятими головами, рішуче дивлячись на бій. Невеличка поправка, були і ті, що після цього удару, почали відводити свої ладьї, куди подалі, адже їх дуже сильно хитало.

- Мало було допомагати нищити світ! Так вирішив зробити це особисто? Хочеться поглянути в очі хлопче? Це бажання крові чи не контролюєш свої емоції? - викрикнув незнайомець.

Дарій не відразу почув його.

- Я тебе не знаю! Це ви, напали на моїх людей! Вже двічі, саме ці очі, були там, коли наші реактори виходили з ладу. - відповів Дарій.

- Дурна дитина, з матеріального всесвіту. Угомони свій гнів! Ти бачив усе своїми очима, і нічого не бачиш. Поглянь на душі, що вони тобі кажуть? Невже чиєсь Ка, навкруги, хоче тобі зла?

Як Дарій не намагався збільшити силу, а здвинути епіцентр, ніяк не міг. Уперся у стіну, яка ніколи не пропустить його, скільки би він не вливав в неї сили. Та він почув слова і почав, заспокоюватися. Та все-таки, він поглянув на людей навкруги, усі їх кольори були в гармонії. Він ніколи не бачив такого, це настільки незвично, що здавалося неможливим. Люди ще ті тварюки. Та їх кольори, були не такими. Аури у них, були іншими, наче невелике сяйво, самих тіл, наче вони і є ці аури чи душі.

- Тепер, поглянь на свою ладью, це те, чим ви нас вбиваєте. Поглянь, і ти побачиш, де насправді загроза, та дивись душею, і ти все маєш зрозуміти.

Дарій поглянув на Буцефал, та весь епіцентр, почав розсипатися.

- Так, ти побачив. Душа не в стані брехати, та може бути зламана і тоді, страхи вирвуться назовні. Як зараз твій гнів, біль та відчай.

Хлопець забув про бій, що спричинив, змінивши свій політ, швидко направився до Буцефала. Шторм, що вони створили, спокійно розвіювався, випавши дощем на поля. Ніхто на борту, навіть і не підозрював, що з двигунів для Забуття, виходив чорний дим, схожий на ауру душі чи на неї саму. Коли він торкався цього світу, то там відразу гасли кольори і воно, починало розпадатися на часточки. Цей туман, був наче живим, наповненим такою люттю, що Дарій бачив лише один раз, в самому собі, коли покидав Акценію. Якби не той воїн, з золотими крилами, то його би вбили з орбіти, інакше було ніяк, він знищував усе, чого торкався.

Дарій навіть не розумів, що вже не левитує над поверхнею, а повноцінно літає на висоті. Він не мав мати таких інстинктів, та якось він знав, що може створювати свою гравітацію, та це була сама гравітація, так як вона живилася темною енергією. І навіть так, він міг розвивати колосальну швидкість, наче створив свою версію політного ранцю. Тут як найкраще, підходить стародавня мудрість: “Джміль, не може літати. Та він не знає про це.”.

Діставшись Буцефала, Дарій послав свою енергію в темний туман, в цьому світі це було напрочуд легше, навіть жодного каталізатора непотрібно. Туман відповів, як поранений і загнаний в кут звір, спробував напасти, спрямувавши свої щупальця в хлопця. Вони були швидкі, та звивались в конвульсіях. Дарій захистився, створивши поле сильної гравітації перед собою, чисто машинально. Тут вони зустрілися і хлопець, відчув увесь біль та страждання в тумані, це ледве не звело його з розуму, адже він зрозумів, кому це все належало. Навіть ім’я.

Крик душевного болю вирвався з хлопця. Сама душа, що навколо нього стояла, закричала і з неї, вирвалася хвиля енергії. Вона мала колір душі Дарія, трохи червоного, чорного і зеленого, багато синього та білого, з домішками з усіх інших кольорів. Чорний туман не витримав цього, та його розігнало наче вітер звичайний туман. Місця де усе стало сірим, повернуло колір, та там почали з’являтися рослинність.