Глава 13 Жертовність

Глава 13 Жертовність

Дамаск і Тартар пройшли повз воїнів Камал. Воїни швидко закидали їжу в рот та проштовхували її довгим язиком, запиваючи рідиною. Як і всі солдати, вони знали, перерваний прийом їжі, потрібно якнайшвидше запхати в пузо, бо наступний прийом їжі, буде невідомо коли.

Їх шоломи, лежали коло них, як і важкий захист шиї. Їх шиї були дуже довгими і мали природній комір, з гарним візерунком. Схожий захист, був і на голові, та не у всіх. Зазвичай, у Камал був лише один такий захист, це пов’язано з місцем народження. Два континенту, два різного виду захисту, тропічний та гірський. Колись, через це, вони вбивали одне одного. Колір шкіри їх мало цікавив, чи малюнок на лусці, лише захист.

Комір був у кожного з п’яти, та їх розділяв колір шкіри. Двоє мали білий відтінок крейди і коричневі лусочки. Інші троє, мали зелено синю шкіру і темні луски. Далі вони відрізнялися лише малюнком на комірі та очима. Це очевидні речі для усіх, та вони розрізняли одне одного геть інакше, скоріше по запаху, їх язики могли вловлювати його більш точно.

Як тільки спини Дамаска і Тартара зникли, командир опустився на землю, та дістав з каміння де вони сиділи, футляр, кам’яного кольору. Усі опустили очі та завмерли, командир залишився на колінах перед ними. Його біла шкіра, робила його старшим за усіх.

- Мідян, тепер ти голова загону і сім’ї. Поверни нам життя, приведи нас до процвітання! Та слухайтесь матері, браття!

Усі четверо поклали руки йому на голову, не піднімаючи погляду. Їм було боляче.

- Чому ти? Краще я! Ти наш генерал, лише завдяки тобі, раса залишилася живою! - сказав Мідян.

- Я старий а ти молодий. Тепер ваш час! - відповів командир.

- Вони не підуть за мною... Брат ти кращий з нас!

- Хоч хтось з присутніх проти?

Ніхто не відповів, лише присунулися ближче до командира.

- Наказую відповісти правду! Хто не згоден, говори чи хай тебе це з’їсть! - прошипів командир.

Знову ніхто не відповів, лише почали шипіти.

- Бачиш? Чуєш? Виводок має жити! Кращий має вести! Старі неважливі! Старі лише пам’ять!

- Брате!

- Досить! Ми з різного виводку, однієї матері! Ти підеш своїм шляхом, поведеш виводки до нового сонця! Життя це святе! А мене забудьте!

- Ні! Ти наш брат! - відповів хор голосів.

- Життя святе! А його відбираю...

- Ми не забудемо тебе...

- Головне щоб ви жили!

Вони усі обійнялися так сильно, що скидалися на одну сплетену істоту. Через пару хвилин, усі вони відпустили його, та по одному почали одягати шоломи, брати зброю, та йти звідси. Так старий командир залишився один. Він не дивився їм у слід, боявся злякатися та заплакати.

Коли вони усі зникли, він ще якийсь час посидів у тій самій позі, поставив футляр на камінь а сам сів поруч. Та почав знімати свою броню, відстібаючи її від скафандра. Нагрудник, за ним впала і спинний захист, після руки і потім, уже відстібнув самі протези ніг. Скафандр знімався зачіпками у шиї, після можна було дістати до зачіпок на боку. Почавши знімати його, він зупинився, відчувши сморід та липкість.

Це сліди хвороби, яку на них наслали Веди. Спочатку це було лише безпліддя, після почали народжуватися діти, та більша їх частина мертвими. Потім була третя стадія, вона з’являлася лише у тих, хто прожив більше п'ятдесяти років. Луска починала відпадати, створюючи мерзенний слиз, потім і шкіра починала його виділяти. Після смерті, такий Камал буде заразним для усіх, його потрібно спалити, та прах не можна розвіювати, його треба знищити, він все ще несе якісь часточки зарази.

Закрив скафандр назад, та вдихнув на усі легені. Гарно було просто грітися під сонцем, і нікому нічого не потрібно від тебе. Тому, він розкинувся на усьому камінні, та просто лежав. Так продовжилося з годину, можливо більше. Ніхто не підходив до нього, цей острів був оплачена на місяць у перед. Вони не знали, коли зможуть зустрітися з Тартаром і незнайомцями з іншої галактики.

Командир піднявся, та узяв футляр в руки, притискаючи його до серця з права. Повільно встав на ноги, та пішов до центру комплексу, там збирався найбільший натовп. У нього на скафандрі залишився один мішечок, що щільно прилягав до таза. Ліва рука відкрила його та дістала звідти флакон з жовтою рідиною. Він швидко випив його, коли дістався центральної частини Деміурга, та розбив об підлогу. Живильний сік, що забере біль та відпусте душу.

Тут було багато різних видів. Усі вони могли спокійно знаходитися у звичайній воді, яку благословили Веди. Їх священики завжди тут патрулювали, переважно це були Ле-то-па. Як же він їх ненавидів, готовий був кинутися на них, за усе, що вони зробили.

Пройшовши по тонкому містку з каміння, командир дістався центральної частини басейнів. Тут знаходився п’єдестал Веди, описувавши як вони зародили життя у всесвіті. Не кланяючись йому, він відкрив футляр. Це відразу насторожило священиків і вони почали наближатися, оголюючи свої товсті леза, сховані у мантіях.

В середині, знаходилося дещо дуже дивне. Наче флакон чи ампула, та явно органічного походження. У неї пульсували вени, та щось билося. В середині нього, була чорна рідина, що переливалася світлом, наче космічний небосхил зорями та галактиками. Він дістав флакон, одразу по рукам пройшло дивне тепло, та команда покласти його назад. Та жовтий сік, запобіг команді, дав повну свободу. Це був самозахист, інстинкти виживання, котрий викликав сам флакон.