Глава 11 Деміург

Глава 11 Деміург

Спочатку, я думав, що вони притягли особистий транспорт, та на нього отримати дозвіл просто неможливо. Ніхто не може собі дозволити, особистий транспорт у районах. Навіть Веди і їх ланцюгові собаки, не можуть подорожувати по районах на особистому транспорті. Якщо це станеться, то треба бігти і ховатися, йде чистка.

Тому, коли вони повели мене по вулиці, це не стало здивуванням. Лише невелике розчарування, хотілося бути важливим, щоб аж транспорт прислали. Спочатку усі розходилися у боки, поступаючись нам дорогою. Мене вели в центрі, поруч їх командир, попереду двоє і ззаду двоє. Гучне шепотіння, і всі витягли браслети спілкування, знімаючи процесію, та повідомляючи своїм друзям. Швидко почали відкриватися вікна і двері, з них почали висовуватися глядачі. На балконах стовпилися зіваки. Усім було цікаво, вони ніколи не бачили таке видовище в живу, лише у кіно та візуалізації. Саме дивне, що навіть охорона відходила у бік, а мої полонителі були озброєні. Вони точно, мали перевірити дозвіл.

Усі вони були  Камал, ящірки як продавці, що траплялися до цього, це видно по коміру що захищав довгу шию. Ну і звісно, по прозорому ковпаку шолома, вони не опускали забрала. Гладкі грані броні, що мали як і всі тут, накладну броню на скафандр. Жодного знаку відмінності, а це було дивно, вони кланові істоти, завжди клеймлять себе, щоб усі знали хто вони такі. Їх зброя була, темно синьою, як і весь їх наряд. Звичайна автоматична зброя, напевно з особливими набоями для вакууму.

Та вони знали, як до мене дістатися і як відслідковувати. Хоч в цьому винен я сам, досить було обробити рану, і ніхто би нічого не відслідкував. Та вони стріляли бронебійними, це доволі небезпечно, і вихідний отвір був невеликим. От би мені кулю чи їх патрон, відразу стало би зрозуміло, звідки і хто, їх послав. Магазини у них, то завеликі для цього автомату, явно перероблена зброя.

Так ми дійшли до станції. Вони просто зайшли, та зайняли позиції по периметру. Та так, щоб не заважати заходити та виходити зі станції. Усі вони соціальні істоти і у них, немає нічого власного, усе спільне. Кожен кидав короткий погляд на мене, в ньому не було ніякого презирства, страху чи чогось такого. Може я і помилявся, та вони дивилися з прихильністю, може навіть з надією. Та це неможливо і нащо воно їм треба.

На табло, було відмічено наближення вагона, та вони не підходили до дверей. Усі спочатку сторонилися їх, боялися, що ми заберемо вагон, та їхній командир, дав їм зрозуміти,  що це не їх вагон. Двері відчинилися і в вагон забігли, навіть ті кому це було не потрібно. Двері зачинилися.

- То куди їдемо? Цим можна було дістатися до порту. - спитав я.

- Дізнаєтесь коли дістанемося. - відповів їх командир.

Він не відходив від мене, стояв близько, занадто близько. Так не можна робити, бранець може вихопити зброю, спробувати заламати, чи щось ще. При цьому, вони знають наскільки я прудкий і маю вроджені кігті, що ріжуть метал і камінь. Та це було зроблено спеціально, на його зап’ястках були встановлені паралізатори, напевно переведені у максимальний режим, що може вирубити і власника. Вони розумні, спеціально жертвують одним, щоб я не втік. Та мені вже цікаво, куди вони ведуть, замовник явно знав багато про мій вид.

Згідно з розкладу, наступний був кільцевим. Він їздив через усе кільце, тому можна було дістатися кожного району, та лише на цій вітці. Для іншої вулиці, потрібно буде пройтись ніжками. А головне, що кільцевий, не заїжджає в райони, що належать Легіонам і Волотам. Кажуть, там проходять не тільки навчання солдатів, а і ритуали для божественних Вед. Дурня, там просто тренують фанатиків, з тисяча виживає лише десяток.

Більше на станцію ніхто не заходив. Звісно були зіваки, що заходили, та бачили озброєних Камал, швидко вибігали. Приїхав новий вагон, в середині, майже нікого не було, лише декілька істот в робочих комбінезонах, та з чемоданами.

Перші двоє, зайшли розходячись по обидві сторони дверей, там і залишаючись. Командир кивнув заходити і ми зайшли, зайнявши праві сидіння. Слідом за нами, зайшли останні двоє, та сіли навпроти нас. Перші двоє, сіли поруч з ними. Двері зачинилися і вагон поїхав.

- Так, і скільки, за мене дають?

- Два мільярди Негх, як і казав. - відповів командир.

- Щось забагато, і хто же такий щедрий?

- Дізнаєшся.

- А за мертвого скільки?

- Дізнаєшся, - повторив командир.

- Ясно. То нам довго їхати?

- Дізнаєшся. - він поглянув мені у вічі, хоч шолом був і закритий.

- Зато чесно, тоді тримай, - я протягнув їм наручники.

Вони звичайні, поганий сплав вразливий майже до всього. Два браслети, що з'єднуються косичкою з тонких ниток. Відімкнути їх важко, та можна просто зламати, хоч метал і товстий. Один зламаний браслет, інший відкритий і передав командиру.

- Казали, що так буде, - відповів він.

- Тоді і те, що я не буду тікати, було сказано?

- Лише після цього.

- Ну тоді, можемо відпочити, скажете коли доїдемо.

Командир кивнув своїм, ті лише поклали зброю на коліна. Напевно було домовлено, що і як робити. Будуть відпочивати по черзі, бо недовіряють інформації і моїм словам. А не балакають, бо знають наскільки потужний слух у Тартара.