Глава 10 Вогневич

Глава 10 Вогневич

Двері десантного відсіку зачинилися. Дарій був одягнений у броню, та сидів на підлозі, досі щось робив зі зброєю. На броні і далі було видно сліди від ушкоджень, йому замінити броню важко, потрібні позаземні провідні матеріали і ще деякі екзотичні матерії.

- Дарій, ти сам? Чого досі тут? - швидко спитав Сміл.

- Зі збройовою коморою проблема, - відповів він.

- А з ким розмовляв? - Сміл зробив кроки до нього.

- Слова в голос, - знову швидка відповідь.

Сміл провів лінії, від очей хлопця, та придивився в той бік. Нічого не було. Та він підняв руку, протягаючи в той бік, наче намагався щось упіймати. Теж нічого не було, хоч на обличчі Дарія, і з’явилася якась дивна емоція. Він злякався, що командир торкнеться, того, що тільки він бачив.

- Гаразд, ти їв?

- Зараз закінчу, та піду.

- Ні, йди зараз, доки дівчата останню лазанью не знищили. Вона хоч і консерва, та смачна, коли ще доведеться лазанью з’їсти, що пролежала чотириста років.

- Добре, тільки...

- Встав і пішов! Швидко! - скомандував Сміл.

Зброя лягла на підлогу, а Дарій вскочив на ноги.

- Добре, - лише відповів він, та направився до дверей.

Сміл здригнувся, коли Дарій проходив повз. Якесь дивне відчуття, наче його черви злякалися та потягнулися до хлопця. Таке було дивно, він вже не раз був поруч а таке відчуття, було тільки зараз.

Двері відчинилися та зачинилися. Сміл присів та поглянув на зброю Дарія. Підніс ствол до ока, уже є тріщини. Глянув на комору, матеріал повело, наче віддача. Газовий балон в нормі, та механізм запуску теж.

- Погано, треба її замінити...

Він швидко поглянув навкруги, наче відчув присутність навколо себе.

- Тьфу, це що місце таке.

Піднявся та підійшов до дверей в кабіну. Легко пройшов крізь шлюз, та спокійно увійшов. В середині, Вогневич, сидів в своєму саркофазі, та дивився у головний монітор. Зображення там, показувало якусь коричневу планету, та пояс астероїдів, з великим про-довгуватим об’єктом в середині.

На його спині, були три гребні, що повільно рухалися в такт диханню. Кольору лазурі, та мали флуоресцентне сяйво, зеленуватого та жовтого відтінків. На голові, волосся не було, лише щось схоже на тентаклі, та видно їх було лише ззаду.

- Що це? - спитав Сміл, підходячи ближче.

- Наша ціль, - протягнув Вогневич, та збільшив зображення.

- Якого біса! Ні, цього не може бути... Ні, тільки не це. Коли ми там будемо?

- Ще годину.

- Може це лише вулкан? Та через пару днів, чи годин пил осяде?

- Може, - коротко відповів Вогневич, та встав з саркофага.

На його ногах теж були відростки. Почав розминати тіло, а часточки гелю, яким був заповнений саркофаг. Відривалися від тіла, та скручувалися у кульки, повисаючи у невагомості. З хребта, тягнулися товсті кабелі, ховаючись в саркофазі, та вони були схожі на його тіло.

- Ти би хоч попередив.

- Що, не подобається моє голе тіло? - парирував Вогневич.

- Ой, іди до біса з цим. На голих вже надивився, немає там нічого цікавого. Коли гравітацію вимикаєш, попереджуй будь ласка, а то, я чуть не полетів у перед.

Вогневич підняв ноги та протягнув їх до голови. Він згибався так, наче не мав кісток. На стопах геть не було пальців, скоріше довгі відростки, з перепонами між ними. Все його тіло, хоч і походило на людину, та лише здалеку. Коли наблизишся, то одразу побачиш, усі відростки, великі очі, синювато зелену шкіру. Таких як він, звали тип Сатурн, по передбаченню генної модифікації, у них майже зникнуть кістки, та будуть схожі на медуз. Напевно за ці чотириста років, вони саме так і виглядають чи може, щось ще змінилося.

Усі типи людей, окрім оригінального Земного, та і він був генно модифікований, для життя у космосі. Тип Сатурн, передбачав спуск в саму атмосферу планети, газовий гігант, та його супутники. У них навіть ширяюче місто, було, десь у верхніх шарах газового гіганта. Також, було виявлено, що такий тип, краще витримують перевантаження, тому їх почали тренувати як пілотів, та космічних працівників. Так вони і стали, кращими пілотами Протектората Землі, ніхто не може з ними зрівнятися.

Ви напевно вважаєте, навіщо було так заморочуватися. Навіщо спускатися в середину гіганта. Краще же послати автоматичні системи, роботів. Та от, виявилося, що роботи коштують дорого, втрачаються легко, та при поломці, погано реагують на непередбачувані ситуації. Для ремонту роботів потрібні інші роботи, та завжди потрібні люди. Штучний інтелект, не все може вирішити. Виявилося, що люди куди дешевші, та можуть реагувати на будь-яку ситуації, навіть полагодити робота, завдяки ізоленті та якійсь там матері, прямо на місці.

Сміл сів на підлогу, завантаживши зображення в броню. Увімкнув усі фотографії, що зібрала обсерваторія, та почав їх вивчати. На кожному знімку, була ця коричнева планета, занадто далеко, щоб зробити точні виводи. Планета форми геоїд, як і Земля, через ці коричневі хмари геть нічого не видно. Повинно бути чотири материки, розміром з Австралію, полярні шапки та блакитна вода. Відстані від сонця, як Марс, та головне, що на ній є газ для дихання. Має бути. В рідній галактиці і так, мало планет, де є газ для дихання, котрий не потрібно змінювати.