Глава 5 Веда

Глава 5 Веда

Джонатана несли вглиб комплексу, по гарно освітленому коридорі. Тут нікого та нічого, не було. Він був широким, і на стінах мав малюнки, це були ті самі велетні але зараз, вони носили скафандри, та тягнулися до великої зірки. Це наче був їх орієнтир, якому вони клялися та хотіли захищати. Хоч у цієї зірки, були руки й ноги.

Істота, що тримала Джонатан, не мала ніг, парила у повітрі без ніяких видимих систем. Велетенські руки це одне, а пальці на них були довгими настільки, що легко охопили Джонатана і тримали його в лещатах, не даючи поворухнутися. Вона не намагалася вступати в контакт, можливо несла до головного. Джонатан, саме на це сподівався, ще тортур він би вже не витримав. Лише через адреналін та тренування, він витримав ті години, тортур. Та була ще одна причина, за яку він нікому не признається, страх та вина за те, що втягнув загін у цю дурну авантюру.

Перед ними відкрилися масивні двері, що вели у приміщення, з велетнями. Вони вже не мали ту масивну зброю. Тепер у них в руках, були товсті алебарди з явними отворами біля леза, напевно могли стріляти. Всі вони були чорні як смола, і мали білі відбитки рук на собі. Ну а як істота наближалася, миттю відступали в бік, опускаючи голову та тримаючи алебарди високо. Вони наче і не кланялися, просто боялися підняти погляд, начебто, воно спопелить їх, зустрівшись очима.

Це нове приміщення, вело до різних кімнат, та їх споріднювало лише золота підлога та малюнки на стінах. Лише тут, було більше цих диких сколопендр, дуже мерзенного виду, його жахали такі істоти. Також, можна було вийти і до вільної зони. Центральний коридор, охоронявся сильніше за все, ним-то вони й... Левітували, зрозумів Джонатан. Слідували! Так це краще. Цей коридор, вже був повністю зі скла, та також широкий, велетні все-таки доволі масивні, суб’єкти. Поглянувши до гори, можна було побачити, щось на кшталт неба. Можливо воно для кожного виду особисте, але тут було доволі приємне, зеленуваті хмари, та помаранчеве сяйво сонця за ними. От знизу, було, на що подивитися.

Там знаходився транспортний тунель, по якому, їхали сфери в яких, знаходилися різні істоти. Вони не тікали, але було видно - вони бояться, шлях лякав їх. Навколо цього тунелю, стояли глядачі, різноманітні істоти, видова різноманітність цієї галактики була куди вища за Молочний Шлях, в разів в сорок біляша і це, тільки на цій станції. Ярусів з глядачами, було багато, вони знаходилися навколо тунелю, і тягнулися весь його шлях. Істоти махали руками та кричали, щось на своїй говірці, наче фанати перед матчем. Деякі в сферах, відповідали їм, хтось інтенсивно, демонструючи свою силу та хоробрість. Ну а дехто і голову не хотів піднімати. Напевно, їх не тільки підбадьорювали, хтось видно глузував, інший вид чи ворог а може, просто старий знайомий.

Десь там, серед натовпу, ходили істоти в коричневих балахонах. В чиїх руках димилися кадила, котрими дуже шанобливо розмахували, розпилюючи золотавий дим. Дехто з присутніх, самі входили в дим та обмазувалися.

Безногий з Джоантаном, зупинилися в цьому коридорі. Вона витягнула руку з в’язнем перед собою, щоб краще його бачити. Тут Джонатан зрозумів, воно шукає таких самих, увімкнув зв’язок та просто почав розмовляти. Ну може і не зрозумів, та якось воно так тоді вийшло.

- Дельта! Хто мене чує!

Двоє з загону відображалися на дисплеї, але їх показники були слабкі.

- Хоч хтось, будь ласка відповідай! - вже просто хотів почути знайомий голос.

- Хтось тут! - відповів важко Джоанатан.

- Нарешті! Як ти? Хто поруч? Що трапилося?

- Оу, шефе, я теж радий вас чути, зі мною Кирил але він, досі непритомний, система каже, щось з імплантами. Ми в якійсь сфері, рухаємося по тунелю, в компанії інопланетян. Голова просто розколюється, все в тумані.

- Зак, йому потрібно перезавантажити головну матрицю, вона могла зависнути, при перевантажені систем головного мозку. Та сподіваюся, це не доп-процесор.

- Ага, а як це зробити? Я же не інженер, я і світло то замінити не можу.

- Під ’єднайся фізично, там побачиш завислі системи, почни їх по одній перезавантажувати. Матриця, має бути першою в списку. Де Антон і Каме?

- Джо... Я не знаю як це сказати... Антон може бути зрадником. Ну а Каме, вона, вона зникла. Вони були разом, а потім, я їх не бачу і система їх не реєструє.

Голос Зака, став дуже сумним та почав запинатися. Він ще ніколи не повідомляв, про зниклого безвісти. Та і ніколи не доводилося, дивитися на друга, як на зрадника.

- Зрозумів. Поки сконцентруйся на Кирилові, йому потрібна твоя допомога.

- Ми намагалися... Навіть вигадали місію, він її не знав! Хотіли зупинити його... допитати.

- Досить! Вас допитували? Хтось щось хотів від вас? - хотів змінити тему Джонатан, треба було направити Зака, щоб він не зламався.

- А? Ні, я недавно тільки в себе прийшов. Якесь жахіття було. Вирубили, бачив страшне... дуже страшне... саме пекло жахів...

Джонатан зрозумів, що це могло бути, але не хотів вірити. Псіони могли насилати на людей жахіття, змушувати їх бачити те, чого немає. Але їх улюблене, занурити людину в сон, та змусити переживати свої найгірші хвилини, чи те, чого він насправді боїться. Знову і знову, доки вона не зламається, чи не здуріє. Тоді люди готові їм підкорятися, аби більше цього не бачити.