Глава 4 Тіч

Глава 4 Тіч

Легка рука, лягла на плече Джонатана. Власник її, був трохи нижче. Джонатан, стояв на оглядовому майданчику Арго, чіпко чіпляючись за металеві поручні. Невелике приміщення на верхній палубі, зі  столами та кріслами, які можна було-б привести у вертикальне положення. Підлога, була покрита справжньою травою, що гарно поглинала вуглекислий газ, її постійно обробляли боти, щоб будь-який бажаючий, міг просто лягти на неї і вдивлятися в небо. Вона росте швидко, а при зрізанні, виділяється багато кисню, сама трава йде в сад на добрива. Вся стеля, це був рідкий екран, буквально рідкий, від людей його відділяло лише броньоване скло знизу. А зверху, воно закривалося важкими, та сильно броньованим ставнями. Стіни, також були прикриті псевдо-екранами, завдяки чому, зберігалося враження погляду вдалину.

Також, можна було увімкнути будь-яке зображення, в цьому приміщені, та перенестися в інший світ. Люди віддавали перевагу, рідним видам і морям. Зоряному небу мало хто радів, його можна було побачити всюди. У цих маленьких вогнях, занадто багато страху.

Зараз, було увімкнене зоряне небо, і це була пряма трансляція з зовнішніх камер Арго.

Джонатан обернувся на дотик. Чоловік середніх років, з густим чорним волоссям і розкішною бородою. Його обличчя, було грубим, саме чоловічим, а очі, випромінювали впевненість і досвід. Одяг на ньому був наче у стародавнього пірата, з замшевим плащем, а на голові була велика капелюх, з червоним тюльпаном. Поруч з цією людиною, на душі ставало тепло і ви, відчували себе, захищеним. А цім старим очам, ти вірив, наче своєму діду.

- Про що задумався? - запитав чоловік, спокійним і ласкавим голосом.

- Вони йдуть, - тяжко відповів Джонатан.

- І тому, ти стоїш тут, погрузився в себе? Наче здатен, щось змінити, - чоловік посміхнувся.

- Це не смішно. Всі аналітики, кажуть, що у нас є лише кілька днів, - Джонатан, скинув руку з плеча.

Рукав чорного плаща, піднявся та застряг, оголив білу сорочку. З`явився стародавній годинник на лівій руці, що був одягнутий навпаки.

- І ти вважаєш, що вони помиляються. Чому?

- Інтуїція, - коротко відповів Джонатан.

- Джо, мій дорогий хлопчик. Я завжди казав, ти не найкращий солдат, стріляєш так собі, твої таланти різні. Але, завдяки наполегливості і праці, ти досяг висот. Твоя сила - в розумі! Твоя інтуїція - це головна сила. Завжди, слухай її а якщо вона неправа, переверни її, це завжди працює.

- Тіч, чому, Ви завжди ухиляєтеся, від відповіді? - парирував Джонатан.

- А ти його задав?

- Коли вони нападуть? - голосно запитав Джонатан, боятися було нічого, в залі їх було всього троє а третьому було байдуже.

- Ну... коли я йшов сюди, було близько дванадцяти, - він поправляв золоті запонки, страждаючи від педантичності. - Зараз, залишилося близько восьми.

- Що? Годин, хвилин? - Запанікував Джонатан.

- Хвилин, - недбало кинув Сміл, лежачи на траві.

Він прийшов разом з Тічем, але зразу впав на траву, та розпластався на ній.

Тіч посміхнувся.

- Не хвилюйся, Арго майже біля воріт, ми вже давно почали, хоч і здвинули плани, - спокійно відповів Тіч.

Руки Джонатана, так сильно стиснули поручень, що кісточки побіліли. Зараз, Сміл вирішив встати.

- Не витрачай сили, аналітики це йолопи, які не можуть все правильно вирахувати. Вони завжди покладаються на числа і все рахують та рахують, шукаючи змінні, котрі можуть мінятися кожної миті. Флот готовий і все, пройде по плану. Джонатан, будь простіше, від тебе нічого не залежить.

- Для вас все так просто, а як же персонал станцій?

- Всіх не врятуєш, - холодно відповів Сміл.

- Дмитрику, не будь таким холодним, ти хоч і говориш правду, та це часто бісить. Правда лякає людей, краще щось химерне та незрозуміле, зробити обгорткою правди.

- Цей клятий біороїд інакше не може, - пирхнув Джонатан.

- Іди в сраку, - відповів Сміл і показав палець.

- Джо, на борту станцій лише боти. Вона уся замінована, автомати готові виконати програму. Ти справді вважаєш, що я-б, прирік простих людей на смерть? - спокійно сказав Тіч, взявши його за плечі.

- Ні, - тихо відповів хлопець. - А як же, крейсера? - додав Джонатан, підвищивши голос.

Погляд Тіча, кинувся на ліві зірки, очі його стали суворими і запалали золотим вогнем. Важко було, зазирнути в цей вогонь, там була, тільки нещадність.

- Трійка! - Тіч, торкнувся годинника. - Зняти всі запобіжники, вогонь по ворогам!

Потім, він повернув свій погляд  до своїх учнів, вказав рукою на зірки.

- Вони йдуть звідти, - спокійно сказав він.

Вони дивилися один на одного мовчки, там нічого не було, тільки зірки і темрява. Простір викривився і з'явився велетенський корабель, чорний як ніч, із золотими зірками на боках. Схожий на довгий спис, до котрого примотали багато іншої зброї, яку захищав наконечник. Як тільки він закінчив своє прискорення, від нього почали відділятися маленькі кораблі, якщо порівнювати з ним. Це і була, та сама прив’язана зброя.