8. Вища математика, тарталетки і хороший хлопець

Не знаю, як раніше люди жили без інтернету. Я знудилася буквально через п’ять хвилин після того, як залишилася в кімнаті сама. Гертруду не враховуємо, бо пухнаста втікачка, натомившись від подорожей, мирно сопіла, скрутившись у клубок.

Дозволивши гірляндам знову мене загіпнотизувати, якийсь час я нерухомо сиділа на ліжку. Та вже за кілька хвилин намотувала круги по кімнаті. Погортала книги на столику, та вони виявилися посібниками з вищої математики та економіки. Помацала піч, переконавшись, що її таки сьогодні натоплювали, а значить, Орест уже тут був. Можливо, разом із Герті, недарма ж вона так добре орієнтується на місцевості.

Навіщо ж хлопець вирішив зіграти роль Снігуроньки, коли знав, що за ним полюють і доведеться тут переховуватись? Він точно не живе в цьому домі. Тут навіть речей його нема, як і шафи, в яку можна їх скласти.  

Щось у цьому всьому геть не складалося. Та що саме, я зрозуміти не могла. Тому, зітхнувши, полишила спроби і забралася колінами на одне з крісел. Поставивши лікті на спинку, виглянула у віконечко. Темний ліс, кучугури снігу, і ні душі навколо. Раніше я мріяла про такий будиночок. Подалі від людей, маленький та затишний. В якому я б зібрала величезну бібліотеку та приїжджала на вихідні насолоджуватися біля каміну улюбленими романами. Та після перегляду фільму жахів із схожим сюжетом, мені назавжди розхотілося залишатися самій у дикій глушині. А про відсутність електроенергії я взагалі не подумала…

— Новорічний стіл готовий, — раптом промовили позаду, і я аж підскочила, мало не звалившись на підлогу.

Розвернувшись, гепнулася в крісло та витріщилася на Ореста, завмерлого біля дверей. Точніше на гігантську тацю в його руках. А коли він поставив її на журнальний столик, не втрималась:

— Де ти це все взяв? — спитала спантеличено.

Під «це» я мала на увазі лоточки з олів’є, крабовим салатом і тарталетки з червоною рибою. Про пляшку ігристого і казати нічого….

— Купив у супермаркеті, — знизав плечима Снігур. — Холодильника тут хоч і немає, зате є комора, яка прекрасно впоралася зі завданням не залишити нас голодними.

— А шампанське?

— Де взяв? — кліпнув хлопець, зиркнувши на пляшку.

Певно, щоб переконатися, що це таки не еліксир безсмертя.

— Не де, а навіщо, — закотила я очі. — Напоїти вирішив?

Орест перевів на мене погляд і ображено склав руки на грудях.

— Слухай, це вже занадто, — різко видихнув. — Я може й вляпався, як ідіот, і тебе втягнув, та я не кінчений маніяк. Я взагалі цю пляшку собі купував, бо знав, що напевне доведеться зустрічати Новий Рік… отак.

Я стенула плечима та вхопила з підноса тарталетку. Купив, то й купив. Чого одразу так нервуватися? Вже й спитати не можна…

Тут прокинулася Герті. Побачивши, що я щось жую без неї, підірвалася на ноги та вже за мить розмахувала хвостом, віддано зазираючи в очі.

— О, я для тебе теж дещо маю, — почухавши собаку за вухом, сказав Орест.

А тоді розвернувся та вийшов до кухні. За кілька хвилин повернувся з металевою мисочкою, в якій я розгледіла грубо порізані кружальця ковбаси та сосисок. Ех, знову здорове харчування цієї дамочки котиться під три чорти… Але ж Новий Рік все таки, тож хай насолоджується. Потім обидві на дієту сядемо.

Приземлившись у сусіднє крісло, Орест вихопив з кишені худі дві склянки, мов фокусник з капелюха, та, поставивши на столик, заходився відкривати шампанське.

— Перед тим як підняти келихи за знайомство, розкажи щось про себе, — попросив хлопець. — А то я з твоєю собакою знайомий більше.

Наші погляди зустрілися, і я фиркнула. Оце вже точно. Зараз, коли ми нарешті нікуди не бігли, не втікали і не роздавали солодощі, а сиділи на відстані двох підлокітників, я змогла його добряче роздивитися. Орест і з першого погляду здався мені симпатичним, та… отой страшний парик явно йому не личив. Тепер, у зеленому худі замість Снігурчиної шубки, він виглядав… по-іншому. Навіть на кілька секунд забуваєш про всіх Людей в чорному, коли дивишся на його прямий профіль, на напружені сухожилля на зап’ястку, на сильні пальці, що відкручували металеву корзинку на пробці. А ще я помітила, що в нього світлі очі. Та розгледіти колір при такому освітленні було важко. Скоріш за все, вони блакитні. Брови темніші ніж волосся. Пам’ятаю, моя тітка казала, що колись чоловіки зі світлим волоссям та темними бровами вважалися ледь не еталоном краси. Орест би їй сподобався.

— Про що задумалась?

Разом із цими словами, він потягнув за пробку, і та з гучним «Поп» вилетіла з пляшки, налякавши Герті. Собака ображено завила, притулившись до пічки.

— О, пробач, Гертрудо, — винувато промовив до неї Орест, чим трохи мене здивував.

Навіть Христя ніколи не вибачалася перед моєю крихіткою, а тут майже незнайомець… Тому лиш за це можна впевнено вважати його хорошим хлопцем. І це мене остаточно заспокоїло.