7. Нічогенький "сарай", дивовижі китайських штукенцій та масони

Такі покинуті хатки я бачила хіба в тітки в селі, куди мене відправляли на літо. І вони, якщо чесно, трохи лякали. Від них смерділо сирістю, віяло холодом навіть улітку, а глиняні стіни та відсутність підлоги викликали лиш запитання: «Як тут узагалі можливо було жити?!». Тож, переступивши поріг, я надзвичайно здивувалася, відчувши під ногами дерев’яну підлогу. А коли Орест увімкнув ліхтарика, аж завмерла. Не вірилося, що такий маленький будиночок усередині міг так виглядати! Одразу від входу починалася кухня, більшу частину якої займала висока, аж до самої стелі, побілена піч, що виконувала функцію плити для приготування їжі та була основним джерелом тепла взимку.

Зацікавлено штовхнувши двері ліворуч від себе, схопила Снігура за рукав, щоб посвітив. Той навіть слова не зронив, лиш слухняно підкорився моїм пальцям. Навіть коли я поволокла його за собою всередину.    

— Ого, — видихнула, із захватом розглядаючи спальню… чи то вітальню.

Тут було і ліжко, сперте до стіни біля печі. Мабуть, тої самої, що починалася в кухні. І два м’яких крісла з журнальним столиком, на якому я помітила кілька книг та якусь круглу скляну штуку. А ще в кімнаті, в самому кутку біля вікна, стояла ялинка! Справжня, зелена красуня, що наповнювала невеличке приміщення магічним ароматом хвої.

— Ну що, нічогенький такий «сарай», так? — насмішкувато мовив Орест, спостерігаючи за моєю реакцією.

Гертруда відповіла замість мене. Гавкнувши, крутнулася навколо нас та гепнулася на підлогу біля печі, задоволено позіхнувши. Хлопець пхикнув.

— Якщо відпустиш, то я увімкну світло. — І здійняв брову, кивнувши на свій рукав.

Аж тоді я звернула увагу, що увесь цей час трималася за нього, мов клешня краба. Різко розтиснула пальці та навіть відступила на крок, відчуваючи, як горять щоки від сорому.

Снігур, опинившись на волі, одразу ж закрокував до журнального столика та взяв ту саму загадкову кулю. Перевернув її та клацнув перемикачем. Приміщення залило слабким жовтавим світлом, як від нічника.

— Електрики в домі немає, тому доведеться вдовольнятися китайськими штуковинами на батарейках, — поставивши лампу назад на столик, пояснив хлопець.

А тоді рушив до ялинки, оповитої мереживом з гірлянд, і за кілька секунд спальня-вітальня перетворилася на справді казкове місце. Темрява зблідла, відступаючи, і різнокольорове світло розлилося стелею та підлогою, замерехтіло, розфарбовуючи білу кімнату тільки йому зрозумілими візерунками. Хотілося просто впасти на ліжко і милуватися цією мовчазною красою.

Думка про ліжко блискавично вивела мене з трансу, і я спохмурніла.

— Тільки не кажи, що ми спатимемо разом, — примружилась.

Та Орест лиш закотив очі.

— Навіть не сподівайся на це, — насмішкувато мовив, хитнувши головою. — Крісла розкладаються, тож я зможу поспати в одному з них.

— Чудово, — кивнула я та вмостилася на краєчку скрипучого ліжка. — А тепер, коли ми вже нікуди не поспішаємо, розказуй, в яку хрінь ти нас втягнув.

Усмішка з обличчя Ореста зникла, ніби її там і не було. Хлопець випрямився і серйозно сказав:

— Поки що я вас ні у що не втягував, тож тобі не варто у це лізти. День-два, і я зникну, ті люди підуть за мною, а ти повернешся до свого звичайного життя. І більше цю тему не підійматимемо… Приготую нам вечерю.

І на цій несподіваній ноті розвернувся до виходу та зник за дверима. Я лиш очима закліпала з привідкритим ротом. Які ми загадкові, нема ради! Масони нервово жують поп-корн…

І яка в біса вечеря о другій годині ночі?!