6. Рюкзак, бідолашна Гертруда і сарай

Ніч, траса, ліс і одне дурнувате дівчисько із собакою. Улюблений сюжет маніяка.

Зітхнувши, витягла таки з кишені телефон, увімкнула ліхтарик та заходилася совати ногами по снігу, щоб засипати колійки від коліс. Справа марудна і, як на мене, цілком безглузда. Добре, слідів від мотоцикла видно не буде, але ж залишиться притоптаний сніг зі слідами моїх черевиків. Ще й рюкзак цей заважає….

Скинувши торбу на сніг, я роздратовано видихнула. А тоді світлом від ліхтаря випадково вихопила знайому нашивку. Стоп, це що, мій рюкзак?! Виходить, Христя таки встигла скласти мої речі? За п’ять хвилин відшукати все необхідне та ще й приволокти до мотоцикла? Щось у цьому точно не сходилося…

Та що саме, я обдумати не встигла, бо повернувся Орест. Оглянувши мою не дуже сумлінну роботу, махнув рукою. 

— Згодиться. А тепер… рушаймо! Тут недалеко.

Він підхопив рюкзак, закидаючи його собі на плече, та схопив мене за зап’ясток.

— Ліхтар краще вимкнути, щоб не привертати увагу.

Чию? Лісових білок чи зайців? Моє тупцяння з ліхтариком біля самої дороги привертало куди більше уваги. А тепер він пропонує наосліп просуватися незнайомими стежками. Божевілля якесь, а не початок нового року.

Коли його пальці ковзнули рукавом до долоні, я спохмурніла.

— Що ти робиш? — пробурчала, забираючи свою кінцівку подалі від цього нахаби.   

— Збирався тебе провести. Цю дорогу я знаю краще за тебе.

Здається, його образила моя реакція. Навіть голос став різкішим. Та чого б це мене обходило…

— Впораюсь, — буркнула у відповідь.

А тоді покликала Гертруду та, оминувши хлопця, рушила в тому ж напрямку, звідки він вийшов. Витоптану стежку добре видно між густо порослими деревами, бо світло від місяця все ж пробивалося до землі. Тож не так уже й страшно, як намагався подати Орест.

Цікаво, куди він мене веде взагалі? За цим лісом є якесь село? Чи ми ночуватимемо в палатці, замерзнувши на смерть до ранку? Ну, це вже точно ні. Якщо це буде не перший варіант, то повезе він нас із Герті назад у Львів.

Вівчарка бігла попереду, так, ніби прекрасно орієнтувалася на місцевості та знала, куди ми прямуємо. Не досліджувала кожен кущик, не принюхувалася до дерев, а спокійно собі перебирала лапами по протоптаному снігу. Наявність стежинки наштовхнула мене на думку, що люди сюди таки забрідають… Це вселяє надію.

— А хіба не легше було б заховатися у великому місті? — спитала я, розвертаючись. — Там важче когось розшукати, ніж у селі на три хатки.

— А ти спеціаліст із втеч від найманих вбивць? — саркастично кинув на те Снігур.

Найманих убивць? Я аж об власну ногу перечепилася від здивування. То за нами полюють, щоб убити…

— Бідолашна Гертруда, — прошепотіла я.

Собака, не зрозумівши, чого це я її покликала, здивовано обнюхала мої долоні, крутячись навколо. А тоді ображено гавкнула і знову побігла вперед. Вона ще й зголодніла… Сумніваюся, що Христя додумалася покласти до рюкзака її кісточку чи трохи корму.

— Ти за собаку хвилюєшся?!

Орест наздогнав мене та, порівнявшись, повернув до мене голову.

— А чого ти так дивуєшся? — не зрозуміла. — Я хоч знатиму, що мене зараз уб’ють, а Герті такої підстави не очікуватиме. Та й не зможе за себе постояти…

— Ти, виходить, зможеш?

Він уже відкрито з мене кепкував. Хотілося зі всієї сили гепнути його об найвищу сосну! Якби не його дурнувата ідея – сховати якусь фігню в нашийнику, ми б не втрапили в цю халепу. Спокійно зустріли б Новий Рік біля ялинки з Христею. Можливо, та вмовила б мене випити трохи шампанського. А тоді я б повернулася додому та додивилася всі частини «Сам удома». І це ідеально.

Але я тут, у темряві, в лісі, зі Снігуром… Добре, хоч парик зняв, а то я відчувала б себе у безглуздому комедійному шоу.

— Прийшли, — раптом задоволено повідомив Орест.

За своїми тужливими думками, я й не помітила, що ми дійшли до невеличкої галявини, серед якої…

— Це що, навіть не село?! Ти хочеш, аби ми ночували в цьому сараї?!

Ну, на рахунок сараю я трохи перегнула… Це була невелика хатина, побілена, накрита шифером, і загалом під снігом виглядала мов з казки. Про бабу Ягу.

— Все тобі не так, — пробурчав хлопець, пройшовши повз, та заходився відмикати двері. — Нормальний будинок. І про нього ніхто не знає, бо люди сюди не ходять.

— Ти такий наївний, як моя Гертруда, — закотила я очі. — Немає такого місця, куди б люди не запхали свого цікавого носа.

— Перестань чіплятися до кожного слова та проходь усередину.

Це я ще навіть не починала! Розкомандувався!