4. Пончики, кирдик і Люди у чорному

Подругу я знайшла там, де й загубила. Тільки вона вже не дітлахам цукерки роздавала, а якогось білявого хлопця з рук годувала пончиком. Господи, ні на хвилину не можна саму залишити.

— Христю, на секунду!

І відтягла її за рукав, винувато всміхнувшись здивованому юнаку. Та подруга, як не дивно, навіть не пручалася, лиш здійняла брову запитально.

— Щось трапилося?

І як тут пояснити, коли зовсім немає на те часу? Та й слів, якщо чесно, бракує…

— Потім розповім. Є прохання до тебе. Це буквально питання життя і смерті…

— Смерті?! — вигукнула Христина, одразу ж затиснувши собі рота руками, коли я на неї зашипіла.

— Біжи додому та збери мені в рюкзак найнеобхідніше на день чи два, а я тобі потім зателефоную і все поясню.

В неї буквально на лобі було написано, що її аж розпирає від цікавості. Але нічого запитувати не стала. Дуже на неї не схоже... Мабуть, шокована просто, як і я... Закивала головою та вже занесла ногу для старту, коли я вхопила її за передпліччя.

— Рюкзак закинеш в мотоцикл. Он той, на якому Снігуронька приїхала.

Очі в неї ще дужче засяяли, і я могла лиш здогадуватися, який допит вона мені влаштує потім. Зітхнула, дивлячись, як Христя мчить через дорогу до нашого під'їзду.

Для цього мені спочатку ще  доведеться одного Ореста допитати, в що він нас із Герті втягнув. Сподіваюся, це все не завершиться, як в тому фільмі про таємну організацію, яку намагався розкрити журналіст, а вони його потім кирдик… і все. Ох, навіщо я про це взагалі згадала…

А тут ще й хтось несподівано обхопив мене рукою за талію, і я ледь заїкою не зробилася.

— Роби вигляд, ніби ми звичайна парочка, — прошепотіли мені на вухо. — Через десять хвилин почнуть бити куранти, і ми повільно протанцюємо до мотоцикла.

Від теплого подиху, що торкнувся моєї щоки, тілом розповзлися електричні імпульси. Не зважаючи на те, що я була ледь не до смерті схвильована, венами туди-сюди гасав адреналін, а руки тремтіли від страху, на ці своєрідні обійми тіло відреагувало, як на подушку безпеки. З грудей вирвалося полегшене зітхання.

— Ще раз так підкрадешся, і доведеться тобі Гертруду самотужки приховувати від Людей у чорному, — пробурчала я похмуро.

Але Снігур лише тихенько засміявся, все ж відпускаючи мене. Щоб одразу ж схопити за зап’ясток.

— Тобі нічого боятися, Ліно. В мене є надійний сховок.

І, підморгнувши, потягнув мене у натовп біля самої ялинки.