Розділ 13

- Добрий ранок, - промовляю розгублено, чим привертаю їхню увагу.

- Доброго ранку, доню, присідай, поснідай, - обертається мама і дарує мені щиру усмішку.

- Ні, дякую, я запізнююсь на роботу, - кажу стримано і звертаю погляд на Дениса, котрий продовжує собі спокійно сидіти. - А ти що тут робиш?

- Я зайшов за тобою, щоб підвезти до бази. А твоя мама запросила випити чашку кави, - відповідає чоловік спокійно, сьорбаючи напій. - Я не відмовився.

- Мамо, - інтонація мого голосу змінюється на більш вимогливий.

Я дивлюсь на неї із запитанням. Навіщо вона його запросила? Про що вони розмовляли? Невже вона йому все розповіла? Страх сковує тіло і перед очима пливе. Змушена присісти напроти Дениса, щоб не видати свого стану. Щось мені погано. Невже почались прояви вагітності?

- Любо, мені просто цікаво дізнатись, як поживає Денис. Так приємно, що він не закинув будинок діда і зробив його придатним для сімейного життя, - у неї дуже гарний настрій і мене це ще більше напружує. Хоч би не сказала зайвого. Мама може. - Ти ж збираєшся одружуватись, Денисе? Заводити дітей?

- Звичайно. Просто не зустрів ще ту, з якою б захотів прожити все життя, - говорячи це, Денис дивиться на мене.

Відчуваю, як щоки починають палати, а відчуття дискомфорту перевищує будь-які межі.

- Мені час, я спізнююсь на зміну, - підскакую так різко, що в голові знову паморочиться.

- Не поспішай, я дозволяю тобі трішки запізнитись, - чоловік хапає мене за руку, тягне на місце. - Я тебе завезу.

- Любо, в твоєму стані сніданок обов'язковий, - випалює мама.

- Мамо, - попереджаю її сердитим поглядом.

- Що за стан? - цікавиться Денис, розглядає мене. - Ти захворіла? Тому їздила у лікарню?

- Все добре, просто трохи почуваюсь погано, - відводжу погляд.

- Все з часом минає, - зітхає мама і кладе на стіл повну тарілку з млинцями, а мені подає чашку чаю. - Все налагодиться. Їж, Любо. Денис зачекає.

Мовчки жую млинці, поки мама з Денисом згадують діда Степана. Вони так гарно спілкуються, наче гарні друзі.

Відчуваю, що мама щось задумала. Просто так, вона б його не запрошувала у дім. Вона завжди казала, що він зіпсований багатенький хлопчисько, а тут така разюча зміна. Може вона таким чином намагається нас звести разом? О ні, я керувати своїм життям не дам. Сама вирішу, з ким буду і коли.

- Дякую, дуже смачно, - через декілька хвилин перериваю їхню бесіду і підводжусь.

Цього разу не дозволяю себе зупинити, швидко покидаю дім і виходжу на дорогу. Машина Дениса вже стоїть біля наших воріт. І я довго не думаючи, і не питаючи дозволу, сідаю на пасажирське сидіння. Через хвилину Денис займає місце водія і ми в повній тиші рушаємо.

- У тебе дуже хороша мама, - порушує мовчанку десь на півдорозі. - Пам'ятаю, колись вона постійно напікала пампушок і виносила на дорогу, пригощала дітей. Я хоч був старший вже, але навіть мені діставалось. Було смачно.

- Так, вона вміє бути люб'язною, коли треба, - хмикаю, згадуючи ранкову сцену, на нього не дивлюсь, мій погляд прикований на дорогу.

- Вона приїхала до тебе в гості? Чи по справах? - допитується.

- В гості, - замовкаю і важко ковтаю. - І підтримати мене у цей важкий період.

Знову тиша. Відчуваю між нами напругу. Кидаю швидкий погляд на Дениса, його обличчя стурбоване, він наче про щось дуже завзято думає.

База вже близько. Ще декілька хвилин і ми на місці. Ось ідеальна мить сказати йому. Ми одні, ніхто не заважає. Але слова не йдуть. Не можу скласти речення до купи.

- А ви з Андрієм помирились? - раптом невпевнено запитує.

- Ні, чому ти так вирішив? - щиро дивуюсь. - Я вчора пішла з ним, щоб не було скандалу. Я не хочу, щоб через мене ти мав неприємності.

- Справді? - звертає на мене погляд, і його губ торкається ледь помітна усмішка. - Ти хвилюєшся за мене? Це приємно.

- Просто Андрій моя проблема, не твоя, - швидко виправляю його і відвертаюсь до вікна.

Відчуваю, як моєї руки торкається тепла долоня. Денис міцно стискає мої пальці і цей його жест трохи заспокоює.

- Любчику, я не проти, якщо він буде і моєю проблемою, - говорить лагідно. - Ти тільки скажи і я вижену його з бази. Я з ним довго бавитись не буду.

- Не треба, - повертаю голову і зустрічаюсь з його теплим поглядом. Інколи він так на мене дивиться, що аж серце стискається. Невже справді подобаюсь? - Він зробить тобі антирекламу.

- Мені байдуже, - каже впевнено, забирає руку на мить, лише для того, щоб припаркувати машину на стоянці. Потім розвертається усім тілом і охоплює мою руку обома долонями. - Він комашка. Він нічого мені не зробить. Я позбудусь його, щоб він не псував тобі настрій.

- Нічого не роби. Я сама спробую. Поговорю з ним сьогодні серйозно. Не знаю, на що він розраховує, - важко зітхаю. - Я вже стільки раз пояснювала, що між нами все.

- Я його розумію. Він просто усвідомив, що втрачає чудову жінку.

- Раніше треба було про це думати, - кажу занадто різко. - А не зраджувати. Ненавиджу зрадників. І зради ніколи не пробачу.

Щось наша розмова перейшла до надто особистого. Денис сидить досить близько і уважно вивчає моє обличчя. Його запах заповнює простір навколо мене, а його долоні стають все гарячішими. Шкіру вже обпікає від його дотику.

Швидко кліпаю, зганяючи з себе дивні теплі почуття. В такі моменти легко забути, що ми лише працюємо разом, і що я усіма силами намагаюсь тримати цю дистанцію.

- Я тебе ніколи б не зраджував, - шепоче дуже тихо, схилившись ближче.

Відсторонююсь і висмикую руку з його захвату. Відчиняю дверцята, впускаючи свіже повітря і намагаюсь привести голову до тями.

- Треба йти працювати, - бурмочу і вискакую з машини, щоб опинитись на відстані від Дениса.

Робочий день починається досить спокійно, не рахуючи Андрія, який декілька раз за ранок приходить до рецепції і просто стоїть поруч, намагається поговорити. Я його грубо відшиваю, спираючись на зайнятість і він неохоче йде зі словами потім зустрінемось.