Розділ 11

Цього разу вигнати Андрія я не маю права. Він приїхав не до мене додому, а всім доступний заклад, де його необхідно привітно обслуговувати, ввічливо усміхатись і виконувати усі його забаганки.

Звичайно основне, те що він хоче, не отримає. Я до нього не повернусь.

- Ти навмисно тут оселився? Щоб подіставати мене? - все ж таки не витримую і запитую грубо.

Він супиться, а потім вдавано усміхається. Присутність Дениса його напружує і ця його веселість далеко не справжня. Ще й скоріш за все він бачив, як ми спілкувались.

- Я навіть не знав, що ти тут працюєш, - підходить ближче і спирається ліктями на стійку. - Але я приємно здивований. Буде кому показати мені базу, зробити екскурсію. Ти ж зробиш цю послугу для мене?

- У адміністратора не входить в обов'язки проводити екскурсію, - лунає поруч металевий голос Дениса.

Він кладе на поперек руку, наче показує, що я належу йому. Хоч насправді я вільна і не належу нікому. Напруга між чоловіками зростає і мені між ними стає важко дихати.

- Невже не можна зробити виняток? - Андрій більше не усміхається. У нього такий вигляд, наче він готовий до сварки. - Чи ви взагалі не поважаєте своїх відвідувачів і готові зневажати їхні побажання?

- Слухай ти... - Денис робить крок вперед, та я хапаю його за руку.

- Що? Кинешся на жителя свого готелю? Поб'єш його перед очима інших відпочивальників? - підносить брови Андрій і відходить в бік, так щоб стійка більше не була перепоною між ними.

Всередині все холоне. Він же цього і добивається. Хоче зіпсувати Денису репутацію. Грає підло і ницо на почуттях.

Відштовхую від себе Дениса і швидко вибігаю вперед. Хапаю Андрія за руку і щосили тягну в бік виходу. Він не пручається, але йде повільно, наче смакує мить.

- Я проведу тобі екскурсію, тільки не треба влаштовувати тут вистави, - кажу роздратовано, коли ми опиняємось досить далеко від рецепції.

Наважуюсь оглянутись і бачу Дениса, котрий самотньо стоїть біля стійки. Він не відводить від нас очей, тіло напружене, руки стиснуті в кулаки. Він не пішов за нами і це добре. Не хочу, щоб в нього були проблеми через мого колишнього.

- Хто тут влаштовує виставу? - вдає здивування і сильніше стискає мою долоню, підсовується ближче. - Я лише хочу гарного сервісу. А те, що власник поводиться недружелюбно, це вже його проблеми.

- Ти його провокуєш, - кажу сердито, понизивши голос, щоб нас не чули відвідувачі, які проходять повз.

- Чим? - ще більше здивування, ще голосніше вигукує. Він наче навмисно робить так, щоб на нас усі звертали увагу. - Тим, що намагаюсь поговорити з власною дружиною? Я ледве стримуюсь, бачити не можу, як він крутиться біля тебе.

- Що? Я тобі більше не дружина, - шиплю і з усієї сили висмикую руку з його. - Ми майже розлучені.

- Нам дали місяць на примирення, - нагадує.

- Дарма дали. Ти лише марнуєш час. Між нами вже нічого не склеїти.

Розвертаюсь і виходжу з готелю. Я майже впевнена, що Андрій піде за мною і я саме цього хочу. Забрати його якнайдалі від Дениса і всіх тих людей у вестибюлі, що скупчились і слухають нашу сварку.

Чую тихі кроки і сповільнююсь. Ми біля басейну, тут майже нікого, лише декілька молодих дівчат загоряють на шезлонгах. Ось, нові потенційні жертви мого чоловіка. Чи буде він їх клеїти? Чи дозволить йому совість продовжувати робити те, що він робив у нашому щасливому шлюбі? Навіщо я про це думаю? Мені байдуже. У мене починається нове життя. Без нього.

Різко зупиняюсь і обертаюсь. Андрій ледь не врізається в мене, користується миттю і кладе руку мені на талію. Та я швидко її скидаю.

- Що ти від мене хочеш? Чому не даси спокій? - запитую з ноткою істерики. - Мені набридла твоя присутність. Я хочу якнайшвидше забути тебе.

- А я не хочу цього, - знову кладе руку і підсовується ближче. Цього разу я не рухаюсь, дозволяю мене торкатись. - Я хочу все повернути. Я хочу, щоб ми знову були разом. Мені погано без тебе. Я кохаю тебе.

- Пізно, - відводжу погляд. - Нічого не зміниш. Вороття нема.

- Є, Любо, є. Все можна повернути, якщо постаратись, - він схиляється так близько, що я відчуваю його запах, такий приємний і знайомий. На якусь долю секунди навіть відчуваю ностальгію, тугу за минулим. - Я обіцяю, що все виправлю. Я буду чемним. Ніколи більше не зраджуватиму. Навіть не гляну більше на іншу жінку.

Збоку лунає дівочий сміх. Навіть чужі дівчата не вірять його обіцянкам. Короткочасне тепло зникає і я знову відчуваю до нього лише злість.

Відштовхую його і відступаю. Скільки він би не говорив гарних слів, все марно. Андрій не розуміє, що все дуже сильно змінилось за цей короткий час. Я вагітна, і не від нього. Тому в моєму житті йому місця нема.

- Ми розлучаємось, Андрію, - кажу твердо, дивлячись його очі. - Більше я цього повторювати не буду. Не ходи за мною, не розмовляй. Я не зміню свого рішення ніколи.

- Це все через нього? Так? - гарчить, коли я вже збираюсь йти.

Злість в його голосі змушує мене зупинитись.

- Ні, Денис тут ні до чого, - мотаю головою. - Я просто тебе більше не кохаю.

- Ви з ним досі разом? - не відстає.

- Ні, ми не зустрічаємось. Тому не чіпай його, не псуй людині життя.

- Я бачив, як він крутився біля тебе. Думаєш я сліпий? Може йому морду набити, бо першого разу до нього не дійшло.

Андрій розлючено сопе, і стискає руки у кулаки. А потім розвертається і стрімко прямує до готелю. В грудях стискається від хвилювання. Не можу допустити, щоб зараз був між ними конфлікт. Його треба зупинити. Біжу за чоловіком, виловивши зацікавлені погляди дівчат, вони уважно слідкували за нашою бесідою. Будуть пліткувати? Нехай. Зараз головне, не дати Андрію наблизитись до Дениса.

- Стій, куди ти йдеш? - хапаю його за руку. - Ти ж хотів роздивитись базу.

- Вже не хочу, - відмахується від мене. - Тепер в мене бажання прояснити все з твоїм коханцем. Я докладно йому поясню, що не варто зв'язуватись зі заміжніми жінками.