Розділ 7

Так у роздумах сиджу деякий час, вгамовую свої емоції.

Потім чую тиху мелодію свого телефону. Повільно підводжусь і йду до столика, де ще вчора його залишила.

Марина. О ні, я ж мала вчора попередити, що не вийду на роботу. Капець. Зараз отримаю прочуханки.

Перш ніж відповісти, глибоко вдихаю, налаштовуюсь на неприємний голос своєї шефині.

- Так.

- Любо, ти де? Чому ти не вийшла на роботу? – репетує, наче навіжена. Вона розлючена, розмова буде не простою.

- Пробач, я вчора мала попередити, що не вийду, - кажу обережно. - Я хочу взяти відпустку за свій рахунок на тиждень, або два.

- Що? Ти що здуріла? Хто так робить?

- У мене форс мажор. Маю сімейні неприємності. Прошу увійти в моє положення, - благаю.

- А в моє хто увійде? - злиться ще більше. - Хто буде сидіти на касі? Ти ж знаєш, що зараз так працівників мало. Двоє у відпустку пішло. А я коли піду? Я теж хочу відпочити. Я вже задовбалась постійно вас заміняти. Негайно їдь на роботу, я нікуди тебе не відпущу.

- Я не можу, - сильніше стискаю телефон. - Я не в місті. Я поїхала до батьківського дому. Навіть якби хотіла, то зможу приїхати аж під вечір.

- Тоді на завтра тебе чекаю, - її голос стає трохи спокійнішим. - Так і бути сьогодні сяду за касу замість тебе. Але щоб це було востаннє. Інакше штрафуватиму.

Перший мій порив, це погодитись. І вже збираюсь сказати, що завтра буду, та прикушую язика. Навіть якщо я повернусь у місто, куди я піду? Знайти житло не так легко за короткий час. Можна в готель на декілька днів, або хостел. Буде складно, але можливо. Та й гроші трохи підуть.

Обдумую, обдумую, а потім розумію, що повертатись на касу я більше не хочу. Ніколи не подобалось там працювати. А коли звільнилась Поля, взагалі нестерпно стало. Так чому я маю триматись старої роботи там, де я не маю ні житла, ні сім'ї? Це не розумно.

- Я не приїду, - кажу впевнено і відчуваю полегшення на душі. Нарешті я зробила саме те, що хочу.

- Я тебе звільню, - погрожує.

- Звільняй. А ні, я сама звільняюсь. Можеш шукати мені заміну.

Відчуваю здивування Марини навіть на великій відстані. Вона перші секунди не знає, що сказати, мовчить, лише сопе у динамік, а потім просто перериває зв'язок.

 А я в цю мить вперше за довгий час почуваюсь вільною.

Тепер я точно розпочинаю нове життя. З чистого аркуша.

Щоб не тонути у думках, займаю себе роботою. Спочатку прибираю на кухні, а потім готую собі обід, та вечерю. Знаходжу плюс у житті без чоловіка — готувати треба набагато менше.

Пообідавши виходжу у двір. Поки прибираю поодиноке сміття, прислухаюсь до сусідського двору. Там тиша, Дениса не чути. І чому це я про нього думаю? Ну переспали. Але це нічого не значить. Це була хвилинна слабкість, яку я ніколи більше не повторю. В його бік навіть не варто дивитись. Він зрадник, як і мій чоловік.

При згадці про Андрія з'являється незрозуміла туга. Ще не скоро я прийду до тями і звикну, що вже не щаслива заміжня жінка, а зраджена і розлучена. Тільки ще треба піти у суд і подати заяву про розлучення. Не варто з цим затягувати.

Ох, щось робота не дуже допомагає, думки все одно лізуть в голову.

Одягаюсь і йду в магазин, може щось куплю потрібне.

Вирішую прогулятись і прямую в самий центр. Приємно здивована, побачивши досить великий супермаркет. Раніше його тут не було. А наше містечко справді потроху розростається. Хтось досить багато грошей сюди вкладає.

У супермаркеті є все, від кулінарії і тортиків, до цвяхів і різних аксесуарів для дому. Довго тиняюсь між прилавками, розглядаю товар і намагаюсь зрозуміти, що мені потрібно. Я звичайно зняла з картки гроші, коли йшла в магазин, але сильно тринькати їх не варто. Я маю деякі заощадження, за найближче майбутнє не хвилююсь. Та не треба забувати, що я безробітна, і коли знайду роботу не зрозуміло.

Так нічого і не купивши, виходжу з супермаркету. Зупиняюсь біля входу у роздумах, куди ж далі йти.

- Люба, привіт, - чую позаду жіночий голос і обертаюсь.

До мене підходить колишня однокласниця. Я її навіть не відразу впізнаю, красива, розцвіла, одягнена у легку літню білу сукню, пишне волосся локонами лежить на плечах. На руках тримає маленьку дівчинку, схожу на неї, поруч йде привабливий молодий чоловік.

Не може бути. Ця Зоя завжди була найтихішою і найнепомітнішою у класі, в окулярах і брекетами, з двома косичками. Як люди змінюються. Чи то їх життя змінює?

- Привіт, - усміхаюсь трохи вимушено. Ми з нею взагалі не спілкувались і зараз навіть не знаю про що говорити. - Маєш гарний вигляд.

- Дякую, - трохи червоніє. Дещо не змінюється, вона далі така ж сором'язлива. - Ти теж. Давно не бачились. Я чула, ти вийшла заміж, живеш у місті.

- Так, - прийдеться брехати, бо розповідати про розлучення, дивлячись на її щасливу сім'ю, якось не хочеться. - Приїхала у відпустку. Глянути на батьківський дім. Ти ж знаєш, мама вже давно тут не живе.

- Я не знала, - дивується. - Сама в гості приїхала. Ми з чоловіком у Франції проживаємо. В нього там фірма своя. А я в декреті, поки малеча не підросте.

Вона дивиться на свою дочечку, і цілує її у щоку. А я в цю мить відчуваю всередині важку тугу. Я теж могла б бути на її місця, якби мій чоловік виявився порядним. Та не склалось.

 У тебе дуже гарна дочка, - кажу щиро, ледь стримуючи непрохані сльози.

Ще цього не вистачало, розплакатись у людному місці. Треба тікати.

- Дякую, - усміхається Зоя.

- Кохана, я почекаю тебе всередині, не затримуйся, - чоловік цілує її у скроню і зникає за розсувними дверима. А Зоя знову червоніє, наче школярка.

- Пробач, але мені час додому, маю невідкладні справи, - кажу швидко, відступаючи.

Чим більше я стою поруч з нею, тим більше почуваюсь нещасною. Мені ще не можна дивитись на щасливі сім'ї. Мене це ранить.

- О, розумію, - киває. - Мені теж пора. Ми збираємось на базу відпочинку, треба дещо прикупити. Рада була тебе побачити. Бувай. Може ще колись зустрінемось.