Розділ 6

Андрій має стомлений вигляд. Очі червоні, наче він не спав цілу ніч, під очима круги. Обличчя бліде, на ньому ніби з'явилось більше зморшок. Він переминається з ноги на ногу, не переступає поріг, хоч я відійшла на досить пристойну відстань, і він може без проблем потрапити всередину.

- Поговорити? - мій голос зривається у писк. - Я бачити тебе не хочу. Не те щоб говорити. Навіщо приїхав? Забирайся.

- Люба, - стомлено протягує моє ім'я і нарешті входить у дім, не зачинивши за собою двері. - Пробач мені, будь ласка. Я хочу все пояснити. Не залишай мене. Я не зможу без тебе жити.

Він робить крок вперед, а я крок назад. Так ми пересуваємось до центру кімнати. А потім я впираюсь у диван і ледь не падаю. Бо перед очима все пливе, тіло не слухається і тремтить. А в грудях так сильно стискає від болю, що здається я задихнусь, бо навіть зробити вдих не можу.

Мій чоловік такий рідний і знайомий, стоїть так близько. Варто мені промовити лише одне слово і ми знову будемо разом, щасливі і закохані. Ця секундна слабкість ледь не змушує мене зробити фатальну помилку. Лише на мить я подумала, що можна все повернути, що можна закрити на все очі.

Та потім перед очима спливає вчорашня картина, його задоволений голос, звуки поцілунків, майже оголена Ліля на нашому подружньому ліжку, і залишки теплоти до нього миттю зникають. Він вчора був навіть дуже задоволений. Він напевно сміється з мене, якщо думає, що зможе зробити з мене дурну, і щоб я повірила в його вибачення.

- Що б ти зараз не сказав, я рішення не зміню, - кажу твердим голосом. Руки стискаю у кулаки, спину випрямляю, дивлюсь на нього впевнено, рішуче. Якщо я зараз не вистою, то буду шкодувати про свою слабкість все життя. - Ти зраджував мене. І чомусь мені здається, що Ліля була не перша. Цинічно, без жодних докорів сумління приводив жінок у наш дім, спав з ними на нашому ліжку. Андрію, це особливе для нас місце. Невже тобі настільки начхати на мої почуття, що ти так вчиняв? Тобі подобається принижувати мене?

- Люба, я не знаю, навіщо я це робив, голос його благальний, очі блищать, наче він зараз заплаче. - Це наче якесь потемніння розуму. Мною наче щось керувало, я наче сам собі не належав. Ліля сама вішалась на мене, я просто не втримався. Але вона для мене нічого не означає. Я кохаю тебе понад усе на світі і готовий вимолювати прощення вдень та вночі. Лиш би ти пробачила і повернулась.

- Не бреши мені! - підвищую голос, не можу слухати цю маячню. Мене трясе від розуміння, що він зараз хоче поїздити мені на вухах. - Ти навіть не можеш визнати, який ти нікчемний зрадник.

- Так, я зрадник, - підходить і хапає за руки. Тримає міцно, і я не можу вирватись, як би огидно зараз не було торкатись його. - Але я готовий все виправити. Молю, дай шанс.

Серце розривається від болю. Слухати його благання важко. Краще б ми сварились, краще б він не визнавав своєї провини. Тоді б я відчувала лише злість і було б легше розлучатись.

- Я не можу тобі це пробачити, Андрію, - вичавлюю з себе. На очі накочуються сльози і я ось-ось заплачу. - Це неможливо. Я бачила її з тобою, на нашому ліжку. Ти зрадив у нашу річницю.

- Ти не приїхала на наше свято додому. Ми мали бути того дня разом.

- Що? - задихаюсь від почутого. Нарешті висмикую руки і відступаю. - Не смій шукати винних. Це не привід зраджувати. Ти зруйнував наш шлюб, знищив бажання будувати з тобою майбутнє. Розтоптав мої почуття.

- Так, ти маєш рацію, - покірно опускає голову. - Я сам винен. Але в нас з Лілею толком нічого не було. В нас не дійшло до сексу.

- І це мене має втішати? - істерично сміюсь. Обходжу диван з іншого боку, щоб бути якнайдалі від Андрія. Відстань між нами, ось що мене рятує. - Лише тому, що я вас застукала, у вас все перервалось. І то я не впевнена, чи ти не брешеш. Я тобі більше не довіряю. І тому ми разом не будемо. Я подаю на розлучання.

Мить тиші. Андрій дивиться на мене так, наче лише тільки що зрозумів, що ситуація критична. Широко розкриті очі блищать від хвилювання, а руки то стискаються в кулаки, то розтискаються.

- Ні, я цього не дозволю, - нарешті оживає та активно мотає головою. Він знову опиняється поруч, цього разу міцно хапає за лікті. Трясе, не хвилюючись, що мені може бути боляче. - Я не дам тобі розлучення. Я не відпущу тебе.

- Мені не потрібно твоє розрішення, - істерично сміюсь. Зараз він має вигляд божевільного, і я починаю сумніватись, чи взагалі з адекватним чоловіком жила усі ці роки. Навіщо було руйнувати шлюб зрадами, якщо він так боїться мене втратити? - Андрію, ми в Україні живемо. Нас можуть розлучити і без твоєї участі. В нас немає ні дітей, ні спільно придбаного у шлюбі майна. Нас нічого не зв'язує. І ніхто не змусить мене залишатись з тобою.

- Я змушу, - шипить, нахилившись ближче, обпікає щоку гарячим подихом. - Ти моя дружина. Я доб'юсь твого прощення.

Від його слів трохи лячно. Хоч би Андрію не стрільнуло в голову мене тероризувати. Він зараз в такому стані, що на все здатен. Тепер мені хочеться якнайшвидше вигнати його з дому. Наше спілкування тет-а-тет сильно напружує.

- Успіхів тобі. Та попереджаю, у тебе нічого не вийде, - кажу сухо. - Я тебе більше не кохаю. Мої почуття вчора розбились на уламки.

- Це не правда, - емоційно випалює, хаотично вивчає моє обличчя. - Неможливо розлюбити за день. Ти брешеш.

- Думай, що хочеш, - відвертаюсь. Боюсь що він побачить сумніви в моїх очах. Звичайно, так швидко все не забудеться, але я постараюсь. - Прошу тебе залишити мій дім.

- Я нікуди не піду, - стискає лікті ще сильніше. Тепер тулиться до мене всім тілом. - Я залишусь тут. Буду доводити своє кохання. Поки ти не пробачиш.

Я відступаю і врізаюсь спиною в стіну. Андрій не дає мені ніякого маневру, перекриває шлях відступу. Тепер я затиснута між ним і стіною. Він важко дихає, схилившись до мене занадто близько. Його руки більше не тримають мої лікті, але тепер вони нахабно ковзають під футболку, лапаючи оголену шкіру.