Розділ 4

Мружусь і недовірливо розглядаю його. Чому б це Денис зі мною мирився? Він же ж мене недолюблює. Скільки нас пам'ятаю, він постійно чіплявся до мене, кидав гострі фразочки, не пропускав можливості розізлити. Ми з ним, можна сказати, вороги, і не думаю, що з того часу щось змінилось.

- Зайшов до мого двору, - хмурюсь, але приймаю пляшку. Розглядаю досить дороге вино. - Не боїшся, що я можу стримати обіцянку та викликати поліцію?

- Ні, я ризиковий хлопець, - світись своїми ідеально рівними зубами. - Я просто хочу з тобою помиритись. З сусідами треба мати гарні стосунки.

- То твій прихід має чисто корисливий характер?

- Роблю все для свого добробуту.

- Гаразд, - зітхаю і пропускаю його. - Заходь, якщо вже прийшов.

Денис не втрачає нагоди і швидко опиняється в будинку. Я зачиняю двері і слідую за ним. Його широченна спина випрямлена, поза розслаблена, але я все одно відчуваю від нього напругу.

- В тебе мило, - оглядається і нарешті зупиняє погляд на мені. Чомусь в цю мить почуваюсь некомфортно, наче він намагається заглянути в душу. А там зараз чорна буря. І хочеться її якось розвіяти. Може тому так легко погодилась на його компанію.

- Не такі хороми, як у тебе, але жити можна, - знизую плечима і прямую на кухню, щоб розірвати наш зоровий контакт. - На жаль до вина я нічого не маю, - підвищую голос, щоб він почув з вітальні.

Шукаю штопор, щоб відкоркувати пляшку, а сама думаю, навіщо все це? Не вірю, що ми з Денисом зможемо потоваришувати, ми дуже різні. Та я сподіваюсь, що його присутність хоч трохи приглушить біль і я відволічусь знову на певний час. Вдень наша сварка трішки допомогла забутись.

- Тоді пропоную піти до мене, - лунає за спиною і я підстрибую від несподіванки. Налякав. - Я можу запропонувати свіжі канапе, сир, фрукти, шоколад за бажанням.

- М-м, яка заманлива пропозиція, - розвертаюсь і опиняюсь впритул до нього. Він так близько підійшов, а я й не помітила. Легкий морозець біжить шкірою від його присутності, тому відступаю. Чоловік привабливий, не дивно, що я хоч якось на нього реагую. - Чому ж відразу не прихопив? Щоб затягнути мене до себе під приводом?

- Я просто не сподівався, що ти взагалі будеш зі мною говорити, - сміється і можу відзначити, що його усмішка дуже приваблива.

- То я не виправдала твоїх сподівань? - нарешті знаходжу штопор і ставлю пляшку на стіл. - Не таке вже я й стерво, як ти думав?

- Ніколи про тебе так не думав, - промовляє серйозним тоном.

Переводжу на нього здивований погляд.

- Справді? То між нами якесь непорозуміння. Бо я завжди думала, що ти нахабний і самовпевнений мажор, який ненавидить мене.

- Ти досі так думаєш? - підносить брови і знову підходить досить близько. Мить дивиться в очі, а потім забирає штопор і починає відкорковувати вино. - То треба негайно змінювати твою думку.

Прокашлююсь і відходжу до шафи, знаходжу два келихи. Чомусь руки тремтять і я ледь не впускаю один. Знову зустрічаюсь з проникливим поглядом Дениса. Він сьогодні сам на себе не схожий, немає ніяких різких фразочок в мою адресу, не насміхається. А може він просто подорослішав? І тепер його не тішить діставати мене?

- Ходімо у вітальню на диван, - прокашлююсь. - Там зручніше.

Виходжу з кухні перша, Денис за мною. Кладу келихи на столик біля дивана, чоловік наливає в них напій, один подає мені. Мовчки сідаю на диван, він вмощується навпроти у крісло, продовжує дивитись на мене. Через тишу і його уважного погляду стає ніяково, тому роблю декілька великих ковтків, щоб розслабитись.

- Пробач за грушу, - нарешті порушує тишу Денис. - Але я не знав, як з тобою зв'язатись.

- Я колись давала свій номер твоєму діду, коли він був ще живий, - пригадую.

- І його телефон зламався, коли він захворів.

- Я ще й номер змінила, - знизую плечима.

Якось так вийшло, що жоден з моїх сусідів не знає, як зі мною зв'язатись. Та й не потрібні були контакти нікому. Хто ж знав, що саме Денис надумається переїхати сюди і буде наводити порядки.

Допиваю вино і тіло розслабляється. Біль від розбитого життя і скованість від присутності Дениса потроху відступають. Я навіть трохи усміхаюсь, коли Ден поповнює мені келих вдруге.

- Як ти поживаєш? Напевно маєш багато справ, що так довго тут не з'являлась? - запитує, не знаючи, що залазить на небезпечну тему.

- Скажи мені краще, - надпиваю нову порцію. - Чому ти надумався переїхати сюди? Це дивно.

- Мені тут подобається, - щира відповідь. - Тут красиво, не так шумно, як у великому місті. І теж є чим мені тут зайнятись. Ідеальне місце для створення сім'ї. Хіба ні?

- Пф, - пирхаю, ледь не давлюсь вином. - А ти вже навіть про це думаєш? Збираєш одружитись?

- В майбутньому, колись, - дивиться на мене серйозно.

- Ну щасти, - ще п'ю. Вино настільки розслабило, що я почуваюсь досить розкуто. - Гарна ідеальна сім'я - це велика рідкість. Важко знайти надійного партнера. Завжди тебе хтось обманить, зрадить, образить, розтопче.

Останнє слово ціджу крізь зуби, згадуючи свою трагедію. Ох, навіть вино не допомагає повністю забутись.

- У тебе є досвід? - запитує, а я кам'янію.

Він зараз так на мене дивиться, наче все знає. Але звідки? Невже інформація просочилась сюди? Навряд. Я просто видаю себе поведінкою. Хоч би не ляпнути чогось зайвого.

Мій телефон на столику починає вібрувати і я здригаюсь. Цього разу навіть дивитись не буду, так знаю, хто це.

Не вгамується. Ніяк не дасть мені спокій.

Різко встаю, аж голова закрутилась, і я похитуюсь. Денис інертно підводиться за мною, протягує через стіл руку, щоб підтримати. Його погляд переходить на мій телефон, тепер він знає, хто до мене дзвонить, і з ким я не хочу розмовляти.

“Коханий” - пише на екрані.

- Ти говорив про смачні закуски, - вичавлюю з себе усмішку, повертаю на себе увагу чоловіка. - Може пригостиш мене ними. Щось я зголодніла.