Розділ 3

Вага з плечей зникає і я можу рухатись, але не поспішаю. Від страху серце готове вирватись з грудей, а ноги так тремтять, що напевно й кроку не зможу зробити.

Та чую, як хтось підходить і змушую себе розвернутись. Тепер притискаюсь спиною до хвіртки. Важко дихаю, дивлюсь на чоловіка, котрий йде алейкою в мій бік. А чорний здоровенний пес вже з ним, радісно підстрибує і ластиться до руки хазяїна.

Впізнаю Дениса, його самовпевнену усмішку на обличчі і злість миттю повертається, витіснивши усі інші емоції.

- Твій пес ледве не з'їв мене! - кричу щосили, важко дихаючи.

- Це лабрадор, вони лагідні, - відповідає легковажно, почухавши тварину за вухом, підходить ближче.

- Лагідні?! - задихаюсь від обурення. Лише вигляд Дениса мене вже виводить з себе. Він зовсім не змінився, той самий нахабний мажор. - Він вискочив мені на спину.

- Може він хотів з тобою познайомитись і погратись, - він вже досить близько, щоб я могла розгледіти його чіткіше. Став ще красивішим, падлюка. Але характер бачу ще більше зіпсувався. - Любчику, що ти взагалі робиш у моєму дворі? Невже приїхала на батьківщину? За тільки років. Я думав, ти тут взагалі вже ніколи не з'явишся.

- Не зазивай мене так, - гарчу на нього. Він завжди мене так кликав, і я постійно злилась, бо мені не подобається, як це звучить. Нарешті трохи вгамовую тіло і відлипаю від хвіртки. Але не йду в глиб подвір’я, готова у будь-яку мить вискочити на дорогу. Добре, що хоч між мною і собакою тепер стоїть господар. - І яке ти мав право лізти на моє подвір’я?

Денис робить ще крок і тепер стоїть на відстані витягнутої руки. Одягнений у шовкову чорну сорочку, верхні ґудзики якої розстібнуті і показують на грудях темне волосся. Чомусь я затримую погляд саме на цьому місці, наче ніколи не бачила чоловічого тіла.

- Хтось мусив прибирати, щоб не завелись хащі, - його нахабний голос змушує ковзнути поглядом на його обличчя. Темні очі уважно вивчають мене. - Ти ж взагалі забула про батьківський дім. А я живу через паркан і не хотів, щоб там був ліс.

- А грушку мою для чого зрізав? - підвищую голос. Хочеться кричати на нього, щоб виплеснути усі негативні емоції, котрі назбирались за цілий день. - Це було моє улюблене дерево. Знаю, ти навмисно це зробив, щоб напакостити мені. Роки пройшли, а ти досі бажаєш попсувати моє життя.

Щось в його погляді змінюється, він стає глибшим, задуманим. Він більше не посміхається, вираз обличчя його холодний і непривітний.

- Твоя грушка зламалась від буревію і впала на мій двір, - відповідає сухо. Здається навіть пес відчув зміну настрою господаря, бо якось дуже швидко втік до будинку. І я залишилась на одинці з Денисом Клименко, внуком покійного діда Степана, котрий кожне літо приїжджав сюди і псував мені канікули своєю присутністю. - Я мусив її зрізати, ще не вистачало, щоб вона когось прибила. Вона була стара і трухлява всередині.

Я важко ковтаю. Хороший аргумент і можливо саме так і було. Але його правоту мені визнавати зовсім не хочеться. Тому я високо піднімаю підборіддя і стою на своєму.

- Все одно тобі ніхто не дозволяв це робити, - мій голос зрадницьки тремтить, не розумію чому. - Приперся сюди, навибудовував, поводишся так, наче господар цього місця. Я забороняю тобі хоч щось робити на моїй території, навіть заходити туди не можна.

- Інакше що? - куточки його губ знову пливуть догори.

- Викличу поліцію, нехай вони з тобою розбираються, - випалюю сердито.

- Погрожуєш? - здивовано підносить брови.

Він схрещує руки на грудях і обводить мене поглядом з ніг до голови, наче показує, що я для нього не страшна. І я починаю почуватись дурепою, що взагалі з ним завела цю сварку.

- Ні, попереджаю, - не відводячи від Дениса очей, намацую ручку хвіртки. - Там за парканом мій дім, - тицяю пальцем на свою територію. - І прошу туди не потикатись.

Відчиняю хвіртку і розвертаюсь, щоб вийти з двору. Емоції вийшли, злість пройшла, залишилась лише втома і відчай.

- Ти на довго приїхала, чи тільки, щоб покричати на мене? - лунає в спину.

На мить завмираю, але не обертаюсь.

- Не твоє діло, - бурмочу так тихо, що навряд чи Денис почув мої слова.

Гепаю хвірткою і поспішаю додому. Поки йду алейкою до будинку, кидаю погляд на місце, де було дерево. Залишився лише пеньок і навіть звідси бачу, що він справді трухлявий. Може Денис і добре зробив, що його зрізав. А якби сюди бігали сусідські діти? Знаю, малеча любила ті солодкі грушки. Ще б не вистачало, щоб на когось впала гілка. Я б собі цього не пробачила.

Нарешті зупиняюсь перед дверима. Фарба на них облізла і через це вигляд вони мають не дуже. Заклопотана своїм життям, планами, я не приїжджала, а тут все потроху розвалюється.

Поки шукаю ключі у сумці, руки починають тремтіти, а на очі накочуються сльози. Невеличка суперечка з Денисом відволікла мене. Та зараз я знову згадую, чому я тут, і в грудях наростає гнітючий клубок.

Андрій, як він міг? Ми ж хотіла завести дитину, побудувати сім'ю. Виходить, це було важливо лише для мене. А він розважався направо і наліво.

Ненавиджу.

Відмикаю двері і агресивно смикаю за клямку. В будинку давно нікого не було і відчувається затхлий запах. Тому в першу чергу відчиняю майже усі вікна.

Поки провітрюється дім, йду в магазин, що знаходиться на сусідній вулиці. Треба купити хоч якихось продуктів на перший час. Там невідома мені продавчиня, молода дівчина, я її не знаю, напевно не місцева. Поки йду назад, думаю, скільки тут всього змінилось.

Перш ніж зайти у двір, поглядом ковзаю на сусідній паркан. І чому Денис переїхав сюди? Невже йому подобається життя у невеличкому містечку? Завжди вважала, що його місце у великому мегаполісі, де є усі придумані людиною розваги та можливості.

Заходжу у дім, розкладаю продукти на столі, вмикаю холодильник і закочую рукава. Попереду дуже багато роботи і я з радістю за неї берусь.