Розділ 2

Ритмічний стукіт коліс поїзда трохи заспокоює. Сиджу біля вікна, сперлась на столик, дивлюсь в нікуди на поодинокі дерева, що швидко мерехтять перед очима. По щоках течуть рікою сльози, я їх навіть не зупиняю. Плачу безперестанку. Оплакую своє ідеальне життя, яке зруйнувалось в один день. Оплакую кохання і надії на майбутнє.

Навпроти сидить жіночка, коситься на мене, але нічого не каже. Не чіпає і добре. Я зараз не хочу нікого бачити, ні з ким розмовляти.

Тому покинувши квартиру відразу поїхала на вокзал. Купила найближчий квиток, зняла усі гроші, які мала на карточці(добре, що недавно отримала зарплатню) і поїхала на батьківщину, до рідного дому. Моє дитинство пройшло у невеликому містечку за п'ятдесят кілометрів від міста. Там я була щасливою. Сподіваюсь, рідні стіни вилікують величезну рану у грудях.

Телефон час від часу вібрує на столику, та я не звертаю на нього ніякої уваги. Це Андрій намагається додзвонитись. Не розумію, чого він хоче? Що він може мені сказати? Що все не так як я думаю? Що мені показалось? Будь-які виправдання звучатимуть безглуздо. Я все чула і бачила. Він насолоджувався зрадою, для нього це була якась гра.

Як я могла так сильно помилитись в людині? Як не помітила лицемірства і дволикості? А він так гарно поводився, був дбайливий, уважний, завжди пам'ятав наші річниці. Часто дарував квіти і подарунки.

А раптом кожен подарунок він приносив після чергової зради? Мене аж пересмикує від цієї думки.

- Нещасне кохання? - нарешті запитує жінка. Все ж таки цікавість її домучила.

- Зрадливий чоловік, - вичавлюю з себе і шморгаю носом.

- О, такого не пробачай, зрадив раз — зрадить і вдруге, - вона порпається у сумочці і протягує мені біленький носовичок. Гарний такий, з приємної тканини і вишитим візерунком по краях.

Дивлюсь на неї здивовано.

- Бери, в мене їх ціла купа, - усміхається. - Люблю колекціонувати такі дрібнички. Колись в молодості теж наплакалась через клятих чоловіків.

- Невже немає жодного, який би не приносив страждань? - запитую, витираючи носа. Шкода бруднити носовичок. Я його потім поперу і залишу собі.

- Може десь і є, - знизує плечима і відводить погляд у вікно, де попереду видніються перші будівлі населеного пункту. - Але мені такі не зустрічались. Може тобі пощастить, - підморгує і підводиться. - Моя зупинка. Не плач, дівчинко. Вчись відпускати все погане і залишати в минулому. Так ти зможеш накопичувати у житті лише хороше.

- Дякую за пораду, - вперше за останні години усміхаюсь.

Жінка йде і я залишаюсь сама. Мені ще їхати декілька зупинок. І весь залишок шляху я почуваюсь трохи краще, більше не плачу і навіть обдумую, що буду робити далі. Так, наче слова попутниці вселили в мене надію і придали сил.

План такий: поживу трохи у батьківському домі. Там звичайно ніхто не бував декілька років, але я думаю, жити можна. Приберу, наведу лад, територія напевно заросла, прийдеться попрацювати. Треба буде подзвонити на роботу і попередити, що я не зможу завтра вийти, візьму відпустку за свій рахунок. Давно вже хотіла трохи відпочити від каси.

З чоловіком я розлучусь. На квартиру повертатись не збираюсь. Не зможу там знаходитись, спальня мені взагалі гидка, а ліжко я б спалила. Скількох коханок він приводив на наше місце? Краще про це не думати.

Коли оговтаюсь, винайму квартиру, а може взагалі залишусь у рідному містечку. Там мої родичі і старі друзі. І до сестри буде ближче їздити.

Поки складаю в голові плани, потяг зупиняється і я поспішаю на вихід.

Беру таксі, дорогою розглядаю давно знайомі вулиці. Стільки років пройшло, майже нічого не змінилось. Хіба що тротуар деінде викладений бруківкою, десь відкрився новий магазин, вивіска невідомого мені кафе натякає, що треба зайти на каву.

- Приїхали на базу відпочинку? - запитує таксист. Він зиркає на мене крізь дзеркало заднього виду, розглядає зацікавлено.

- Ні, додому, - відповідаю і потираю припухлі від сліз очі.

Що за база відпочинку? Вперше чую. Але запитувати немає коли, ми в'їжджаємо на мою вулицю і я припадаю до вікна.

Я погана спадкоємиця батьківського дому. Мама, коли їхала за кордон на постійне місце проживання, подарувала будинок мені, сказала, що я найближче живу і зможу сюди приїжджати, доглядати. Перші роки так і було, а потім якось ніяк не виходило. І таким чином я два роки тут не бувала. Соромно.

Та тепер я все надолужу.

Таксі зупиняється. Я розплачуюсь, дякую і швидко вискакую на тротуар.

Підходжу до знайомих зелених воріт, кладу руку на прохолодний метал, на якому потріскала фарба. Заглядаю у двір і охаю від здивування.

Якщо чесно, я сподівалась побачити справжні джунглі. За два роки подвір'я мало зарости бур'яном і бути засипаним опалим гнилим листям. Та натомість бачу прибрану територію, навіть доріжки підметені.

Дивина. А може хтось із сусідів вирішив наглянути за подвір'ям, поки я не з'явлюсь? Треба буде дізнатись і віддячити благодійнику.

В голові прокручую, хто це може бути, як раптом чую позаду голос:

- Люба, це ти?

Обертаюсь і в мене ледь не врізається тітка Свєта, моя сусідка навпроти. Вона одягнена у синю жилетку, червона хустка замотана на голові, а в руках серп. А може це вона все прибирала?

- Я, тітко Свєто, ось приїхала провідати батьківщину.

- Як довго тебе не було, - роздивляється мене уважно. - Чому раніше не приїжджала? Ми вже думали, щось з тобою сталось. І телефону ніхто не має. Треба було обмінятись, а все забувалось. Як твоє життя у великому місті? Бачу цвітеш і пахнеш.

Вона напевно жартує, бо вигляд я зараз маю жахливий. Та й очі напевно червоні від сліз, але або вона цього не помічає, або вдає, що не помічає.

Усміхаюсь їй, як можу, що казати, навіть не знаю. Мої справи настільки погані, що далі нікуди.

- Та все стабільно, - вичавлюю слова. - дім-робота. Нічого цікавого. Ви краще розкажіть, що у вас тут нового? - швидко переводжу тему, щоб не допитувалась про моє особисте. - Як ви поживаєте? Як ваша Діна? Онуки?