Розділ 4: Ніч на березі і перший бій

Після розмови в таверні Арсен разом із супутниками повернувся до берега, де чекали дракари. Сонце вже торкалося лінії горизонту, малюючи на воді золоту дорогу. На узбережжі воїни займалися побутовими справами — хтось перевіряв спорядження, хтось складав провізію, а з казанів, що булькали на вогнищах, тягнулися смачні пахощі. Готували кашу з м'ясом, купленим у місцевих мисливців — гаряча страва була в радість після днів сухого пайку, адже ніхто не знав, коли знову випаде нагода нормально поїсти.

Капітан Дюк, як завжди, одразу взявся до справи, організовуючи посилену охорону. Події в таверні змусили бути обережнішими. Він коротко провів інструктаж, розставив пости, розподілив чергування. Решта командирів теж передала людям наказ бути напоготові. Втім, це й не було потрібно — загартовані в бою воїни завжди спали з наполовину відкритими очима, а їхні руки, здавалося, самі шукали руків'я мечів у напрузі ночі.

Незабаром на берег прибули четверо "Дітей лісу". Арсен окинув їх поглядом, на мить замислився і, прислухавшись до інтуїції, вирішив приєднати їх до загону темношкірого мисливця Каїма. Той прийняв новачків без зайвих слів, лише кивнув. І не помилився — вже через деякий час вони сиділи разом біля вогнища, спілкувалися, розповідали історії. Старші "Діти лісу" ділилися досвідом полювання на магічних звірів, розповідали про хитрощі, пастки, сильні й слабкі сторони здобичі. Каїм теж розповів про своє полювання — він мав чималий досвід, ще з тих часів, коли служив аристократу в Зачарованому лісі. Він знав, як поводитися з різними звірами, де бити, а де краще не ризикувати. Брати-мисливці слухали уважно, час від часу перекидаючись поглядами. Вони вже не були новачками у війні — пройшли через бій з демонами, втрати, страх і перемоги. Але полювання на звірів — інший світ. Їм було чого навчитися, і вони це розуміли. А ще — між воїнами народжувалася довіра, без якої не вистояти в диких хащах острова.

До Арсена підійшов капітан Кертіс. Він тримався впевнено, але голос його був стриманим:

— Лорде Арсене, доповідаю: аристократ зі своїми людьми та найманцями сів на кораблі. Відійшли в напрямку міста. Схоже, вони не мають наміру повертатися на острови.

Арсен лише кивнув, поглядом проводжаючи тіні на воді.

— Нехай тікають. Але щось він замислив, — тихо сказав сам до себе. — Гаразд, будемо вирішувати проблеми по мірі надходження.

Ніч минула спокійно. Над морем сходив туман, а над табором ще жевріли останні вуглини багать. З першими променями сонця флотилія Арсена знову рушила в путь. "Діти лісу", що знали шлях, вказували напрямок.

Два дні море було спокійним, і ось — перед очима виріс острів. Його берег виявився різноманітним: місцями скелястий, подекуди вкритий світлим піском, а далі — зелена смуга заростей та густого лісу, що ховав за собою серце дикої, невідомої землі. Коли кораблі наблизились, Арсен дав команду готуватися до висадки. Першими на берег зійшла фаланга капітана Дюка, швидко розгорнувшись і встановивши зовнішній периметр охорони. Далі ступили амазонки, брати-мисливці й четверо з "Дітей лісу" — зосереджені, мовчазні, вони дивилися на землю, де, можливо, поліг їхній загін. За ними на берег вийшли Ґорн, орки й кентаври, а вже за ними — Арсен із бароном Еріком та його дев'ятьма вікінгами. Капітан Кертіс, як і було домовлено, залишився на дракарах з екіпажем — кораблі відійшли подалі, на безпечну відстань.

— Онде, — вказав старший з "Дітей лісу", — ми розбили табір. Там залишилися наші речі… усе кинули, коли ті зрадники втекли.

Між деревами виднілися залишки табору: недогарки вогнища, прим'ята трава, розкидані мішки з речами, покручені списи, обривки мотузок. Лежала навіть пара трофеїв — шкури звірів, зібрані мисливцями. Сліди були виразні: люди зривалися поспіхом, табір залишений у паніці. Усе говорило про те, що хтось кинув своїх — і зробив це без честі. "Діти лісу" мовчки оглянули залишки, зібрали те, що можна було забрати — зброю, припаси, особисті речі загиблих товаришів. Обличчя їхні були похмурими, але вони трималися.

— Йдемо, — коротко сказав Арсен, і вони рушили далі, вглиб лісу. Протягом трьох годин просувалися повільно, з розвідкою попереду, поки нарешті не вийшли до місця, де сталася біда. Сцена перед очима була страшною — розірвані тіла, відірвані кінцівки, погризені шоломи й щити. Важкий запах крові висів у повітрі, тіла вже почали розкладатися. "Діти лісу" зупинилися, дивлячись на те, що залишилося від їхніх побратимів. Вони не плакали, не голосили — лише мовчки дивилися, і в їхніх очах застигла глибока, важка туга.

І тут темношкірий мисливець Каїм різко напружився — в кущах щось рухалось. З гущавини вийшов вовк. Старший із "Дітей лісу" зупинив Каїма жестом:

— Стій, не стріляй. Це вовк на ім'я Крейн. Один із трьох вовків, яких виховав наш друг… друїд. Він розумів звірів, жив з ними як із братами. Цей — його найближчий.

Крейн повільно підійшов, обнюхав знайомі руки мисливця, глянув в очі… і розвернувся, явно кличучи за собою. Арсен кивнув, і загін рушив за вовком.

Пройшовши ще близько шестисот метрів, вони зупинилися перед великою, зарослою норою під деревом. Вовк заскочив усередину й, виючи, повернувся — кликав. Усередині знайшли ще одного вовка — пораненого, а поруч, серед сухого листя й моху, лежав чоловік. Без ніг, із пробитим животом, обличчя бліде, але живий. Його пальці все ще стискали кинджал.

— Це друїд… — прошепотів один із мисливців.

— Вони витягли його… — додав інший.