Розділ 3: Розмова після бурі

За перебігом подій у таверні мовчки спостерігали й бійці загону «Діти лісу». Їхні погляди стали твердими, руки — ближчими до зброї. Вони були готові, якщо знадобиться, стати на бік Арсена. І він це відчув — не лише через свій браслет, а й завдяки бойовій інтуїції. Це був мовчазний жест поваги та довіри.

Арсен перевів погляд на старшого поселенців — кремезного чоловіка з сивиною у бороді, який сидів поруч. Його очі спокійно, але уважно спостерігали за кожним рухом. Біля нього стояли двоє охоронців, та було зрозуміло — у разі бійки вони навряд чи б змогли зупинити те, що насувалося.

Арсен трохи нахилився до нього, в його голосі знову з'явився той діловий, дипломатичний спокій:

— Що ж, повернімось до нашої розмови. Але на порожній шлунок розмова не повинна бути.

Він жестом підкликав служницю й замовив квас, свіжоспечений хліб, смажене м'ясо з прянощами, миску тушкованих овочів та рибу, запечену в глиняному горщику. Також покликав Ґорна, який досі стояв біля входу мов кам'яний вартовий. Огр підійшов важкою ходою, і йому одразу подавеличезну ногу дикого кабана, щойно зняту з вертела — вона ще шкварчала й диміла ароматним жиром. Ґорн, узявши свій ніж, скоріше схожий на короткий меч, почав акуратно нарізати шматки м'яса, вправно відокремлюючи їх від кістки. Їв він неквапно, зосереджено, і в його манерах не було нічого від дикого звіра — він тримався гідно, навіть елегантно для своєї статури, більше скидаючись на досвідченого воїна, ніж на огра.

Арсен тим часом продовжив розмову:

— Я думаю, можу допомогти з вашою проблемою щодо демонів… і не тільки зараз. У майбутньому також — у разі потреби. Це моя справа. Але ви ж розумієте — я також потребую винагороди. Одними добрими вчинками харчів і зброї не добудеш для свого загону.

Чоловік важко зітхнув, злегка нахиливши голову:

— Я розумію вас, пане. Але коштів у нас не так багато… Більшість йде на утримання поселення, платню стражі, ремонт споруд…

Арсен підняв вказівний палець, перебивши м'яко:

— Я не прошу золота. У мене інша пропозиція. Якщо ми організуємо спільну справу… Мій компаньйон — купець Клейн — планує розширити свою мережу. І я пропоную відкрити тут одну з його баз. Він буде скуповувати товар у мисливців — але за справедливою, вищою ціною. А ви, згідно з угодою, отримаєте частку з прибутку, яка піде на розвиток поселення.

Чоловік підняв брову, задумливо постукав пальцями по дерев'яній поверхні столу.

— Ви… знаєте, що це моє дітище… — тихо сказав він. — Ми з товаришами заснували цей форт, були одними з перших, хто прийшов сюди, в дикі землі. А тепер я намагаюся зберегти нашу спільну працю.

Арсен кивнув:

— Саме тому я й пропоную співпрацю. Ви зможете покращити оборону, забезпечити людей, приймати більше мисливців і торговців. Я хочу допомогти вам. І в цьому виграють усі.

Очі старшого заіскрилися — він бачив у словах Арсена не пусту обіцянку, а можливість, що могла змінити долю поселення. Але все ж вагався.

— Подумайте, — м'яко додав Арсен. — У вас буде час. А демонами я все одно займуся. А от рішення — за вами.

Вони їли й розмовляли неквапно, як люди, що не звикли поспішати в серйозних справах. Арсен розпитував про тутешні порядки, про звіра, якого полюють мисливці, про те, як часто прибувають торговці та чи бувають напади з боку розбійників. Староста, якого звали Торвальд, відповідав охоче, розповідаючи про будні прикордонного форту, про труднощі з постачанням, про те, як іноді доводиться виживати взимку, коли кораблі не ходять через шторми.

Натомість він поцікавився Арсеном, його загоном, звідки вони прибули й що привело їх у ці краї. Арсен відповідав стримано, але відкрито — розповів про місто Лумінаріс, про свій маєток, про те, що його люди — колишні раби та вигнанці, які знайшли новий дім під його прапором. Про своє походження, однак, говорив обережно, уникаючи деталей, які могли б викликати зайві питання.

Торвальд слухав уважно, час від часу киваючи. А потім, трохи помовчавши, почав свою історію:

— Я, знаєте, пане, не завжди сидів за столом і вирішував справи. У молодості я теж був мисливцем. Ходив у нетрі, полював на тих самих звірів, що й тепер приносять сюди. Разом з іншими такими ж відчайдухами ми облаштовували це поселення. Тут кожен камінь, кожна дошка — усе нашими руками, потом і кров'ю.

Він провів долонею по столу, ніби доторкаючись до минулого.

— Ми обрали це місце не випадково. Звідси зручно контролювати підходи до острова. Але тоді не думали, що доведеться не лише будувати, а й захищати. Спочатку від диких звірів, потім — від людей. Розбійники, пірати… — він зітхнув. — Але ми тримаємося. Бо це наш дім.

Арсен слухав мовчки, і в його очах читалася повага до цього чоловіка, який не зламався під вагою відповідальності.

— Але ще одне, — сказав Арсен, відставивши кухоль. — Я хотів би поговорити з тими чотирма з «Дітей лісу». Мені потрібні провідники, а їм — шанс на помсту. І можливість поховати друзів.

Торвальд кивнув і підвівся:

— Звісно, пане. Зараз усе організую.

Він рушив до кутка, де за столом сиділи похмурі мисливці. Їхні очі вже були спрямовані на Арсена.

Староста поспілкувався з чотирма воїнами, що сиділи у кутку таверни, і врешті, кивнувши, вказав у бік столу Арсена. Воїни підвелися — сильні, але виснажені душею. Їхні погляди були тверді, хода пряма, а в русі відчувалася зібраність.

Вони мовчки наблизилися. Арсен кивнув і вказав на лаву навпроти:

— Присідайте. Є розмова.

Старший, чоловік з темно-русявим волоссям, кількома шрамами на щоці й суворим поглядом, кивнув:

— Так, пане. Моє ім'я — Тарвен. А це мої товариші: Ларек, Джонн і Бріс. Ми — залишки загону «Діти Лісу».

Усі четверо були досвідченими мисливцями й воїнами. Обличчя загартовані бурями життя, тіла покриті шрамами. На кожному — легка, але міцна шкіряна броня, перев'язі з мечами й луками, що свідчили про універсальні навички — вони вміли однаково добре битися як на відстані, так і в ближньому бою.