Розділ 2: Форт на березі — зустрічі й тіні минулого

Два дні подорожі пройшли спокійно. Вояки тренувались, моряки звикали до дракарів, капітан Кертіс розробляв руку, барон Ерік проводив огляди, а Арсен спостерігав за всім зі спокійною впевненістю.

На третій день, коли сонце повільно піднімалося над водною гладдю, на горизонті з'явилися темні контури форту. Кам'яна будівля зі сторожовими вежами стояла при самому березі — похмура, мов мовчазний свідок давніх битв. Барон Ерік одразу впізнав її й повідомив:

— Це крайній населений пункт перед островом. Тут збираються мисливці, шукачі пригод і торговці. Багато хто воліє продати здобич тут — дешевше, звісно, ніж у місті, зате без ризику з розбійниками та зекономивши час на транспортування.

Арсен кивнув. Було вирішено зробити зупинку: дати людям відпочити, самому оглянути місцевість.

Чотири дракари й один невеликий, але міцний корабель пристали до дерев'яної пристані. На березі їх уже зустрічала місцева варта — четверо чоловіків у простих шкіряних куртках із нашитими металевими пластинами, озброєні списами та короткими мечами. Старший із них, кремезний чоловік із густою сивою бородою, привітався коротким кивком і вказав, де краще закріпити судна. Його звали Гаррет — він відповідав за порядок у цій частині форту вже дванадцять років.

На берег ступили Арсен, барон Ерік, Ґорн, капітан Кертіс, капітан Дюк та старша з амазонок на ім'я Соня.

Поселення зустріло їх запахами смаженої риби, гарячого хліба й перегару. Тут був невеликий ринок, кам'яна адміністративна будівля, кузня, кілька дерев'яних складів та головна таверна — «Сухе вітрило».

У таверні було людно, гамір стояв такий, що голоси зливались у суцільний гул. Вояки зайняли стіл біля вікна. Барон Ерік сів поруч з Арсеном, його важка сокира «Вовча Паща» стояла біля столу, притулена до лави. Ґорн, звично, залишився біля входу, ніби тінь охорони. Їм подали прохолодний квас у глиняних кухлях, смажену рибу з лимонником та м'ясо, приправлене ароматними травами.

Не встигли вони й розслабитися, як до Арсена підійшов кремезний чоловік з сивиною в бороді. Віком за п'ятдесят, із руками, що пам'ятали меч, він виглядав, як ветеран, що бачив не один бій. Одягнений він був просто, але добротно — темно-синя вовняна куртка, шкіряні штани, високі чоботи. На поясі — довгий мисливський ніж із кістяним руків'ям.

— Вітаю вас, пане герою, — промовив він, злегка вклонившись. — Я — голова поселення, звати мене Торвальд. Мені повідомили, що ви тут, і якщо маєте хвилину, хотів би поговорити.

Арсен запросив його за стіл. Торвальд сів, оглянув усіх, підняв кухоль і почав:

— Загалом, справи тут ідуть нормально. Торгівля йде, мисливці повертаються… Але вчора прибув один аристократ. Мав із собою чималий загін. І, як каже, ледь вижив. На одному з мисливських маршрутів вони натрапили на демонів. Майже весь його загін поліг. Уціліли лише ті, хто залишився на кораблі — його охоронці та п'ятнадцять найманців із загону «Сірі пси». Загін «Діти лісу» був розбитий — залишилось лише четверо, які на той момент були на борту. Он вони, — Торвальд кивнув на дальній кут, де четверо чоловіків мовчки сиділи, опустивши голови. — Хлопці хочуть повернутися, забрати тіла побратимів. Але сам аристократ категорично відмовляється допомагати. Каже, не його проблема.

Арсен перевів погляд у бік, куди вказав Торвальд. За одним зі столиків сидів чоловік років тридцяти п'яти, у дорогому одязі, що просто кричав про його статки. Темно-зелений камзол із важкого шовку був розшитий золотими ґудзиками, комір прикрашало срібне мереживо. Пальці, унизані перснями, грайливо перебирали край срібного кубка. На поясі висів меч — але не бойовий, а парадний: лезо надто вузьке й витончене для справжньої січі, руків'я інкрустоване коштовним камінням, а піхви оздоблені карбованим сріблом. Він не називав свого імені — просто називав себе аристократом, і ніхто не знав, чи то правда, чи лише спосіб справити враження.

Його обличчя, змарніле від безсоння, але все ще зберігало залишки краси — тонкі риси, високе чоло, але очі дивилися зверхньо, з відтінком зневаги до всього навколо. Поряд із ним сиділи дві молоді жінки в звабливому, напівпрозорому вбранні. Вони сміялися, залицялись до нього, а він розливав вино з блаженним виразом на обличчі, намагаючись удавати, що нічого не сталося.

Поруч із ним, стоячи за спиною, мов кам'яні статуї, завмерли четверо його особистих охоронців. То були чоловіки років тридцяти-сорока, з обличчями, позначеними шрамами й важким досвідом, одягнені в добротну, нову броню — металеві кіраси, такі ж наплічники, шоломи вони тримали в руках. Їхня зброя була однаковою — довгі мечі на поясі та кинджали, приторочені до стегна. Вони виглядали як справжні професіонали, і кожен їхній рух видавав вишкіл. Вони стояли мовчки, і їхні очі невпинно стежили за всім, що відбувалося в залі.

Амазонка Соня з-під лоба кинула погляд на жіночок — і лише зневажливо фиркнула, відвернувшись. Решта воїнів обмінялися іронічними усмішками.

Та невдовзі двері знову відчинилися — і в таверну увійшов високий чоловік у шкіряному обладунку. Слідом за ним — ще двоє таких самих. В очах — зверхність, у ході — зухвала впевненість. Це був командир «Сірих псів» на прізвисько Свен — чоловік років сорока, з обличчям, посіченим глибокими шрамами, і рідкою сивою бородою. Його обладунок складався з потертої шкіряної куртки з нашитими металевими пластинами, високих чобіт із залізними наколінниками та широкого пояса, на якому висів важкий меч із вороненої сталі. Його люди виглядали так само — бувалі найманці, готові на все за золото. Це прізвисько він отримав тут, на форту, і мало хто знав його справжнє ім'я.

Свен пройшов просто до столу Арсена, кивнув з незначним виявом поваги:

— Пане герою. Ми з моїми людьми — без роботи. Якщо вам потрібна допомога — за відповідну плату, звісно — ми до ваших послуг.

У його голосі вчувався виклик. Міцно поставлений, досвідчений боєць, але з очима, в яких не було щирості. Арсен, завдяки браслету, відчув це одразу. У його свідомості майнула підозра — цей чоловік і той аристократ… вони щось приховують. Усе вказувало на зраду: вони могли покинути «Дітей лісу» в бою, рятуючи власні шкури.