Розділ 55: Другий шанс

— Що ж, тепер — фінал. Ідімо, покажу останнє, думаю, вам сподобається.

Купець повів Арсена до крайньої частини ринку. Тут, у тіні полотнищ і закритих шатер, стояла окрема велика клітка, частково затінена брезентом. Усередині неї — бочка з чистою водою, поруч — покрите сіном місце для відпочинку. Але головне — той, хто сидів у клітці, притулившись до стіни.

На перший погляд — людиноподібна істота, зростом близько метра шістдесят п'ять, худорлява, виснажена до краю. Але чим довше Арсен дивився, тим більше розумів, наскільки вона незвичайна. Шкіра мала світло-блакитний відтінок, здавалося, напівпрозорий — і справді, коли сонячний промінь падав на неї, вона ніби вбирала світло, стаючи ледь помітною. У воді, мабуть, він міг би стати майже невидимим — природний захист, дар його раси.

Крізь тонку шкіру на скронях і шиї проступали темно-сині прожилки, а з боків шиї чітко виднілися зяброві щілини — три тонкі вертикальні розрізи, які ледь помітно тремтіли при кожному вдиху, намагаючись вловити вологу з повітря. Обличчя — близьке до людського, з виразними вилицями, тонкими рисами, але вуха видовжені, загострені догори, схожі на плавці. Найбільше вражали очі — великі, темно-сині, майже фіолетові, з вертикальними зіницями, як у амфібій, що бачать однаково добре і в темряві, і під водою. Вони були тьмяними, з втомленим, вичавленим поглядом, але не згаслими — у їхній глибині жевріла слабка, але жива іскра.

Руки й ноги — худі, але пропорційні, з довгими тонкими пальцями, між якими, коли він розслабляв долоні, було видно тонкі прозорі перетинки — для плавання, для швидкості під водою. Ліва нога — помітно деформована, тонша за праву, кістка зрослася неправильно після того, як довгі роки на ній був прикріплений важкий ланцюг. Сліди залишилися глибокі, застарілі — шрами на кісточці, потертості, що ніколи не загояться до кінця.

Купець зупинився й заговорив, знизивши голос:

— Це останнє, пане Арсене. Щось особливе. Його звуть Марвел. Він із раси марелій — з далеких Джайрських островів, де люди живуть на межі моря й суші. Напівамфібії — можуть довго бути під водою, пірнати на величезну глибину. Їхня шкіра у воді стає майже прозорою — так вони ховаються від хижаків. Потрапив у полон, коли пірати напали на його поселення. Потім — роки рабства. Його примушували пірнати по перли на величезну глибину. Той ланцюг був закріплений на нозі — саме тому вона така.

Купець зітхнув і продовжив:

— Його тіло, хоч і пристосоване до води, не витримало щоденного тиску. Легені травмовані, частково оглух на одне вухо. Зараз він не може довго без води — шкіра сохне, дихати стає важко. Спершу його тримали заради вигоди, потім, коли здоров'я зіпсувалося, віддали в цирк — показувати як диво. А коли став зовсім нікому не потрібен… я викупив його за безцінь.

Він помовчав і додав тихо:

— Беріть його за тисячу золотих, це навіть не прибуток — просто поверну те, що вклав. Я бачив, як ви відновили своїх воїнів. Можливо, ви зможете й цьому дати шанс. Більше нікому його не треба.

Арсен не відповів одразу. Він мовчки спостерігав за Марвелом — у цій істоті було щось більше, ніж просто жалість. За допомогою браслета він відчув: той колись володів бойовими навичками, має вроджену спритність і гострий розум. Його зброя — тризуб, який раніше був продовженням його тіла. У його очах, крізь втому, жевріла та сама іскра, яку Арсен шукав у кожному, кому вирішував дати шанс.

Арсен кивнув:

— Добре. Забираю його.

Марвел не сказав ані слова, але повільно підвів голову й поглянув на Арсена довгим, вивчаючим поглядом. Той погляд був спокійний, ніби він усе зрозумів і прийняв — якою б не була його подальша доля.

По дорозі до маєтку колоні Арсена перегородили рух. Ґорн одразу напружився, його рука лягла на топорище великої сокири, очі звузилися — він був готовий до дії. Але Арсен жестом зупинив його, і огр, хоч і неохоче, відступив убік, не прибираючи руки зі зброї.

Попереду стояли люди. Багато людей — чоловіки, жінки, навіть кілька підлітків. Усі вони були одягнені в лахміття, колись, певно, простий селянський одяг, а тепер перетворений на клаптя, ледь прикриті тіла. Їхні обличчя — зморені, виснажені, з глибокими тінями під очима. Руки — в мозолях, потріскані, з чорними тріщинами на долонях, нігті поламані. Дехто стояв босоніж на гарячій дорозі, не зводячи очей із Арсена.

Найстарший серед них, чоловік років шістдесяти з довгою сивою бородою, яка колись, певно, була доглянутою, а тепер збилася в ковтуни, вийшов наперед. Він притиснув до грудей стару, вицвілу шапку і вклонився низько, по-селянськи.

— Пане… — почав він, і голос його тремтів від хвилювання, але звучав щиро. — Просимо допомоги. Ми біженці з південних земель. Наше поселення спалили, поля витоптали… ми врятувалися, що могли — втекли. Прийшли до цього міста, бо чули, що тут є лорд, який дає людям шанс.

Він зробив паузу, ковтнув сухість у горлі.

— Не подумайте, пане, ми не жебраки. Ми не просимо милостині. Ми просимо роботи. Чули, у вас є поселення, де люди працюють на полях. Ми все життя на землі — орали, сіяли, збирали. Дайте нам шанс, і ми доведемо, що варті.

Позаду нього жінка з немовлям на руках заплакала — тихо, ледь чутно, і затулила рота долонею, щоб не заважати. Інші мовчки стояли, опустивши очі, але в їхніх поглядах читалася така втома і водночас надія, що годі було з чимось сплутати.

Арсен уважно подивився на них. По обличчях, руках, по тій особливій поставі, яка буває тільки в людей, що все життя працювали на землі, він бачив — це справді трудяги. Не жебраки, не пройдисвіти, а прості селяни, яких доля змусила покинути рідні місця.

— Скільки вас? — коротко запитав Арсен.

— Сто дванадцять душ, пане, — відповів старший. — Сорок три чоловіки, п'ятдесят дві жінки, решта — підлітки. Дітей зовсім малих майже немає… — він зітхнув, і в його очах промайнув біль. — Тяжкий час, пане. Багато не витримали дороги.