Розділ 54: Ринкові знахідки

Арсен повільно йшов поміж рядами, але нічого цікавого не бачив — нового товару ще не привезли, і ринок виглядав порожнім. У цей час до нього підійшов знайомий купець — Тобіас, той самий, у якого він купував гномів.

— Вітаю вас, пане лорде! — щиро всміхнувся купець. — Ви вже повернулися до міста! Усі знають про вашу перемогу над демонами та оборону поселення. А ті воїни, що ви в мене купили, кажуть, відзначилися! І я привіз ще товар.

Він мав на увазі рабів — для купця це був заробіток. Але Тобіас завжди ставився до них краще за інших, і якщо ті заслуговували — намагався продати гідним господарям. В Арсені він такого бачив.

— Прошу, ходімо, покажу, — сказав купець.

Вони рушили до території, яку орендував Тобіас. У загонах були раби, але умови тримання справді виглядали кращими, ніж в інших — чиста солома, вода в діжках, навіть навіс від сонця. Купець усміхнувся:

— Прошу, дивіться. Ось воїни, моряки — сімнадцять чоловік. Вони вміють працювати на водному транспорті.

Схоже, він уже дізнався, що барон Ерік готує дракари для якогось діла. Арсен здогадувався, що слухи ходять — від купців нічого не сховаєш. Він не став приховувати:

— Так, мій друже, — звернувся він до Тобіаса, — ваші здогадки вірні. Нічого не сховаєш від вас, купців, — засміявся лорд.

Тобіас ніби злякався:

— Ви, пане… Я не шпигун! Я не маю поганих намірів…

— Я розумію. Це ваша справа. Ви повинні бути в курсі подій і попиту, щоб вести свої справи, — дипломатично відповів Арсен.

Купець задоволено кивнув:

— Добре, що ви розумієте. Я стараюся. Але зараз тяжко: у столиці велика конкуренція, наближається війна між сусідніми королівствами — і вони скуповують усі бойові ресурси.

Арсен підійшов ближче до загону, де стояли моряки. Їх було сімнадцятеро — різного віку, різної статури, але всіх їх об'єднувало одне: вони трималися разом, мов справжня команда. Навіть у неволі вони не розгубили своєї гідності.

Попереду стояв старший. Його звали Кертіс. Йому було років тридцять п'ять — нестарий ще, але досвідчений воїн. Він не був кремезним — навпаки, підтягнутий, сухорлявий, з тілом, що здавалося виточеним вітрами і соляними бризками. Справжній морський вовк, якого море виліпило під себе — швидкого, гнучкого, витривалого. Його обличчя, засмагле до темного бронзового відтінку, було вкрите дрібними зморшками від постійного примруження — там, на палубі, сонце й вітер не щадять нікого. Чорне волосся, зібране в товсту косу, спадало на плечі — так зручніше в бою, щоб не лізло в очі. Під сорочкою вгадувалися чіткі м'язи — не накачані в задушливих залах, а виліплені щоденною працею, вітром і морем.

Але найбільше вражали його очі — кольору морської глибини, синьо-зелені, з мінливим відтінком, який, здавалося, міг темніти, як вода перед бурею, або світлішати, коли сонце пробивало хмари. Дивлячись у них, здавалося, що бачиш саме море — його спокій, його лють, його незбагненну глибину. Вони дивилися спокійно, без страху, без благання — лише з гідною стриманістю людини, яка знає собі ціну.

Його ліва рука — точніше, те, що від неї залишилося, — була обрубком, але до нього було прироблено спеціальне кріплення для шаблі. Втративши руку, він не скорився долі — навчився володіти зброєю лівою так само добре, як і правою. Шрам на вилиці, ледь помітний під засмагою, свідчив про те, що він не раз дивився смерті в обличчя.

Поруч із ним стояли його люди — усі як на підбір підтягнуті, сухорляві, засмаглі, з обличчями, видовбаними вітрами. Море не терпить зайвої ваги — воно вимагає швидкості, витривалості, вміння миттєво реагувати. Ось чоловік років п'ятдесяти з глибокими зморшками біля очей — старий боцман, який провів у морі пів життя. Його пальці, загрубілі від такелажу, все ще пам'ятали кожен вузол. Ось молодий хлопець років двадцяти, тонкий, але гнучкий, мов вугор, — наймолодший у команді, що вцілів у тій бійні. Він тулився до старших, але в його погляді не було страху — лише гірка рішучість.

Були тут і ветерани — різного зросту, різної комплекції, але всі підібрані, підсмажені сонцем. У декого не вистачало пальців, двоє були без одного ока — але всі вони трималися прямо, не схиляючи голів. Їхні руки, навіть покалічені, все ще пам'ятали, як тримати зброю, як тягнути вітрила, як битися в абордажній сутичці.

Арсен прислухався до свого браслета. Той мовчав — значить, перед ним були справжні воїни, не зламані, не скорені. У їхніх очах він побачив те, що шукав: честь, гідність, і готовність битися далі.

Він знав, що Кертіс був капітаном невеликого торгового судна, яке охороняло каравани. Він не був піратом — заробляв чесно, захищаючи інших. Того фатального дня господар каравану приховав від нього справжню небезпеку, сподіваючись заощадити на охороні. Жадібність виявилася фатальною. Караван потрапив у засідку, і Кертіс міг утекти — його судно було швидшим. Але він не кинув своїх. Він прийняв бій разом зі своєю командою. Вони билися відчайдушно, але сили були нерівні. Майже сорок чоловік загинуло. Ті, хто вижив, потрапили в полон. І ось тепер вони стояли перед Арсеном, чекаючи на вирок.

Арсен подивився в очі Кертіса. Один кивок. Більше не потрібно.

— Гарна команда, — сказав Арсен. — Поговоримо про ціну.

Тобіас ледь усміхнувся, задоволений:

— Радію, що вони потраплять до гідного лорда. Вони заслуговують другого шансу.

— Що ж, — звернувся Арсен до купця, — думаю, двадцять тисяч золотих буде нормальною ціною.

Тобіас одразу кивнув. Його реакція була щирою — це більше, ніж він очікував. Він навіть трохи здивувався, але не приховував задоволення.

— Товар специфічний, — додав із легкою усмішкою. — Не кожен наважиться купити таких людей — вільних за духом морських воїнів. Їм не до лиця рабство. Вони непередбачувані. Але я знав, що ви впораєтесь. Тому й придбав їх недорого — з надією на вас. І, як завжди, не прогадав.

Арсен міг би торгуватись, міг би збити ціну — але не став. Він цінував чесність купця і бачив у ньому партнера для майбутньої співпраці. А довіра в цьому світі коштувала більше за золото.