Розділ 50: Будні справи

День після бурі видався напруженим, але спокійним — якщо так можна назвати час, коли треба було вирішити десятки справ, розставити все по місцях і підготуватися до наступного кроку. Арсен не гаяв жодної хвилини.

Першими він покликав командира найманців Ренвара та його заступника Талера. Вони зайшли разом — кремезний, з важкими натрудженими руками Ренвар і стрункіший, з гострим уважним поглядом Талер. Обоє трималися з гідністю, хоча втома після важких боїв усе ще читалася на їхніх обличчях.

— Ваш загін виконав домовленість, — мовив Арсен рівно, дивлячись їм просто в очі. — Отримаєте обіцяну винагороду. Мер міста закриє справу за напад на мій маєток. За полеглих буде компенсація — їхні родини не залишаться без підтримки. І вам, живим, заплачу щедро. Ризикували — заслужили.

Ренвар перезирнувся з Талером і кивнув:

— Дякуємо, пане герою.

Арсен бачив, що вони не поспішають іти, і запитав прямо:

— Ще щось?

Ренвар трохи помовчав, потім відповів:

— Ми б хотіли лишитися. Якщо візьмете.

— Про це й хотів сказати, — Арсен глянув на обох. — Лишаєтесь тут. Охорона поселення, супровід караванів. Зареєструю вас офіційно, з податковими субсидіями. Кількість збільшу до ста. Людей підбиратимете ви, затверджуватиму я.

Він зробив паузу.

— Поранених вилікуємо. Навіть тих, хто втратив кінцівки. Але про це — нікому. Це не для пліток.

Ренвар кивнув, потім обережно запитав:

— Пане… я бачу, ваші воїни стали сильнішими. Це зілля?

— Так, — коротко відповів Арсен. — Але воно не для всіх. Дається за справи. Час покаже.

Вони ще обговорили деталі — забезпечення продуктами братимуть від поселення, зброю для них покращать гноми Арсена, а тренуваннями допоможуть воїни з його загону. Ренвар згадав, що їхній загін досі не має справжньої назви, і попросив Арсена придумати щось легендарне, пов'язане з героєм-захисником. Арсен задумався на мить, потім сказав:

— Вовки Справедливості. Звучить як ті, хто несе правду і карає винних.

Ренвар усміхнувся — вперше за довгий час.

— Дякую, пане. Це честь.

Після розмови з найманцями Арсен покликав старого гнома Торкіна. Той прийшов негайно — відклав молот, обтрусив руки від сажі. Вони відійшли в затінок, подалі від сторонніх очей.

— У печері, де ми пройшли, є жила міфрилу, — сказав Арсен.

Очі Торкіна спалахнули. Він довго мовчав, а потім прошепотів:

— Працювати з міфрилом… це мрія. Я думав, таке тільки в легендах.

— Тепер це реальність. Бери чотирьох гномів, що були зі мною в поході, — вони знають дорогу. Додай двох своїх підмайстрів, людського коваля з двома синами і двох воїнів-зброярів. Вирушите, коли будете готові. Почнете закладати шахту.

Торкін уважно слухав, і тоді Арсен продовжив:

— Є ще дещо. Там само, у печері, ми знайшли саркофаг.

Він зробив паузу, дивлячись на гнома.

— Ти знаєш легенду про темного ельфа Лаероса?

Торкін насупився, згадуючи.

— Чув колись давно… Старий воїн, який утратив кохану — вампірку, здається? Кажуть, він збожеволів від горя і почав убивати всіх підряд. Його довелося запечатати, щоб зупинити. Але то ж казки для дітей.

— Не казки, — твердо відповів Арсен. — Ми знайшли його. Він там, у саркофазі. І його створили гноми.

Торкін завмер, не вірячи своїм вухам. Його обличчя змінилося — здивування, недовіра, а потім глибока повага змішалися в одному виразі.

— Гноми? Наші? Але… навіщо?

— Щоб стримувати те, що всередині, — відповів Арсен. — Лаерос став надто небезпечним. Його сила вийшла з-під контролю. І тоді давні майстри зробили те, що вміли найкраще — створили в'язницю, яку неможливо зруйнувати.

Торкін слухав, затамувавши подих. Арсен бачив, як у його очах спалахує цікавість — не просто цікавість, а спрага знань.

— На саркофазі — руни, — продовжив Арсен. — Дуже сильні магічні руни. Я не фахівець, але навіть я відчуваю їхню міць. Вони здатні блокувати силу, яка може знищити все навколо, якщо вирветься на волю. Твої предки володіли знаннями, які нині втрачені.

Торкін мовчав довго, перетравлюючи почуте. Його пальці нервово смикали бороду — ознака глибокого роздуму.

— Я чув легенди про такі руни, — нарешті сказав він тихо. — Старі майстри розповідали, що колись гноми вміли творити справжні дива… або жахіття. Руни, які могли стримувати демонів, запечатувати прокляття, навіть зупиняти час. Але ніхто не знає, як це працювало. Знання зникли століття тому.

Він підвів очі на Арсена.

— І ви кажете, що цей саркофаг… він справді існує? І руни на ньому — справжні?

— Існує, — підтвердив Арсен. — І руни справжні. Я бачив їх на власні очі. Вони світяться тьмяним червоним світлом — ті, що вже активувалися. Але більшість іще темні. Якщо всі засвітяться — саркофаг відкриється.

Торкін глибоко вдихнув, намагаючись опанувати хвилювання.

— Це неймовірно… Такі знання… Якби ми могли їх вивчити, зрозуміти, відновити…

— Саме тому я тобі це кажу, — перебив Арсен. — Ти зможеш його оглянути. Але будь обережний. Дивись, вивчай руни, але не торкайся зайвого. І ні в якому разі не намагайся відкрити. Усередині — те, що краще не будити. Якщо руни справді такі могутні, значить, причина є.

Торкін кивнув, хоча в його очах усе ще горів вогонь майстра, який отримав доступ до найбільшої таємниці свого народу.

— Розумію, — тихо відповів він. — Обіцяю, буду обережний. Але… дякую, пане. За довіру. За те, що розповіли.

— Ти заслужив, — коротко відповів Арсен. — І ще. Перед виходом навчи найманців і місцевих жителів користуватися балістами на вежах. Твої балісти врятували багато життів — нехай тепер інші теж уміють.

Торкін знову кивнув, уже більш зібрано, і пішов готуватися.

За годину Арсен викликав Вар'ена. Той зайшов безшумно, як завжди.

— Ти з трьома своїми людьми вирушаєш з гномами, — сказав Арсен. — Охорона в дорозі і нагляд за печерою. Особливо за саркофагом. Будь-яка загроза — негайно доповідати.