Розділ 48: Непрохані гості

іДесь в обід охоронець доповів, що біля воріт знаходяться озброєні люди — близько ста чоловік. Вони вишикувалися рівними рядами, дисципліновано, мов справжнє військо. Попереду, на коні, сидів старший — чоловік років тридцяти п'яти, у важкому чорному обладунку з викарбуваними церковними символами. Поверх броні — білий плащ із нашитим червоним хрестом, символом каральних загонів церкви. Обличчя в нього було худе, з гострими рисами, невеликою рудуватою борідкою та очима кольору сталі — холодними, жорстокими, без тіні співчуття. На боці — довгий меч із руків'ям у вигляді розп'яття, на поясі — кинджал і металеві рукавиці з шипами на кісточках. Це був Йохан — племінник священника Кирила.

За його спиною завмерли воїни. Усі в однакових темних кольчугах, поверх яких — шкіряні куртки з нашитими металевими пластинами. На грудях у кожного — той самий червоний хрест. Обличчя суворі, незворушні, дехто зі шрамами, дехто з порожніми очима людей, які звикли вбивати. Вони тримали списи, арбалети та важкі мечі, готові до всього. Це були не прості воїни — це були карателі, ті, кого церква посилала наводити "порядок".

Церква мала свої каральні загони, і для виконання доручень керували ними так звані хрестоносці. Вони мали чин священників, але насправді це були головорізи, ті, хто вбивали та карали.

Йохан під'їхав ближче до воріт і гучно викрикнув:

— Іменем церкви — відчиніть двері!

Це було щось на зразок інквізиторів на Землі, і більшість не хотіла з ними зв'язуватись.

Барон-вікінг відповів із вежі:

— Це поселення під захистом лорда-героя Арсена. І тут немає вашої влади.

— Якщо так, то де ваш герой-лорд?! — зухвало вигукнув Йохан.

Барон сказав, що лорд зараз у поході в іншому місці, але незабаром прибуде.

Йохан почав виходити з себе, кричати:

— Можливо, вашого лорда вже немає в живих! А поселення потребує захисту, який я можу дати!

Староста, що стояв біля барона, поблід і тихо сказав:

— Не доведи Господи цим «священникам» взяти місто під контроль… Репресії…

Але барон впевнено відповів:

— Ми чекатимемо лорда.

Тоді Йохан пішов на хитрість:

— У вас повинен бути священник Корвін. Покличте його.

Корвін підійшов на вежу. Йохан хитро, з блюзнірською посмішкою, привітався:

— Вітаю вас, отче Корвіне. Ми прибули для допомоги поселенню. І за законом, якщо нам тут вже нічого робити — ви повинні надати прихисток, стіни і відпочинок. А після цього, якщо наша допомога не потрібна, ми підемо.

Корвін зітхнув і сказав барону:

— Дійсно, за законом він має право.

— Добре, — сказав барон. — Ми впустимо вас, але як гостей. Ви не маєте тут влади.

— Авжеж, авжеж, — відповів Йохан, і на його тонких губах з'явилася ледь помітна переможна посмішка.

Ворота відкрили. Сто озброєних воїнів важким кроком зайшли всередину, заповнивши площу перед ратушею. Йохан зліз із коня, окинув поглядом оборонців поселення — більшість була поранена, інші виглядали виснаженими, ледве трималися на ногах. Їхня зброя була пощерблена, броня пом'ята. Оцінивши сили, Йохан набрався зухвалості й голосно сказав, щоб усі чули:

— Я бачу тут не воїнів, а стадо селян та калік, які не здатні забезпечити охорону. Поселення переходить під мій контроль! Роззброїти цей збрід! — віддав наказ.

Його воїни миттєво зімкнули ряди, вихопили зброю. Тоді Йохан побачив дітей темних ельфів, що тулилися біля стіни, і вказав на них рукою в залізній рукавиці:

— Цих дикунів і безбожників — у кайдани!

Барон закричав:

— Що ти твориш?!

Біля нього стали пліч-о-пліч його воїни — Далф Кривоокий, Свен та інші. Командир найманців Ренвар із заступником Талером також виступили вперед. Декілька найманців з іншого боку теж взялися за зброю. До них уже підійшли воїни Йохана й намагалися роззброїти. Ті не підкорилися — і один із церковників, кремезний чоловік із нашитим хрестом на грудях, завдав удару мечем плазом, поранивши одного найманця. Той упав, знепритомнів, і кров залила бруківку.

Усі оголили зброю. Напруга сягнула межі — ще мить, і почалася б різанина.

І в той момент пролунав крик вартового з вежі:

— Бачу лорда з його воїнами! Він повертається!

Всі завмерли. Воїни Йохана розгублено перезирнулися. Йохан напружився, його обличчя спотворила гримаса люті.

Через кілька хвилин першим зайшов Арсен. За ним — огр Ґорн, велетень, у руках якого меч виблискував на сонці, мов жива загроза. Далі повільно, але впевнено, заходили поранені воїни — легіонери, орки, кентаври. Вони були побиті, закривавлені, але в їхніх очах горів той самий вогонь, що й у битві.

Арсен побачив напружену обстановку, пораненого найманця на землі й спокійно, впевнено запитав:

— Що тут відбувається?

Йохан почав було щось говорити, але Арсен його владно перебив:

— Я не тебе питаю. Бароне, почніть.

Той швидко розповів усе як є.

Арсен повернувся до Йохана. Його очі стали холодними, як лід. Він заговорив залізним тоном, і кожне слово падало, мов удар молота:

— Ти непотріб. Знаєш, хто я? Я — лорд-герой. Це поселення під моїм контролем. Є відповідні документи — мерія, староста.

— Ти, як підла тварина, зайшов до мого дому, пролив кров мого воїна, і хотів учинити беззаконня.

— Геть звідси, виблядки. Ви, як ті рашисти… — Арсен згадав свою планету, Землю, і окупантів-росіян.

Той щось намагався сказати, відкрив рота, але Арсен не дав йому й слова сказати. Він схопив Йохана за горло, підняв однією рукою, мов ляльку, і кинув геть. Той важко впав на заднє місце, перекрутився, застогнавши від болю. Його воїни напружилися, схопилися за зброю, але побачили перед собою Арсена, за яким стояли Ґорн, поранені, але готові до всього воїни. Вони зрозуміли, що проти них не варті нічого. І Йохан це розумів.

Він піднявся, обтрусив обладунок, і, щоб зберегти своє обличчя перед своїми людьми, кинув: