Розділ 47: Вихід на світанку

На третій день, ледь сонце почало пробиватися крізь густий туман, загін піднявся. Ніч дала їм перепочинок — короткий, але рятівний. Воїни, які ще вчора ледве дихали, сьогодні вже могли триматися на ногах. Зілля Арсена робило свою справу повільно, але невпинно.

Перед виходом вони зібрали всю поламану броню, яка була не придатна для негайного використання, і сховали в глибині печери — там, де ще недавно лежало демонічне лігво. Арсен дав чіткий наказ: заберуть згодом, коли зможуть повернутися. З собою взяли лише найнеобхідніше — зброю та спорядження, яке було цілим. Решта залишилась чекати в кам'яній тиші.

До вечора попереднього дня загін не дійшов до поселення. Іти болотами було важко, люди втомилися, а поранені потребували відпочинку. Темрява застала воїнів серед хащів і вологи, коли останні промені сонця згасли за обрієм, залишивши по собі лише тьмяну смугу багрянцю.

Арсен наказав зупинитись на відносно сухій височині на околиці боліт, яку знайшли розвідники. Невеликий пагорб, порослий жорсткою травою, височів над навколишнім болотом, мов острівець тверді серед безкрайого моря багнюки. Воїни розчистили місце від каміння й гілля, посідали просто на траву, притулившись один до одного спинами, щоб зберегти тепло. У центрі розклали невелике вогнище — полум'я танцювало, кидаючи теплі відблиски на втомлені обличчя, вихоплюючи з темряви то закривавлені пов'язки, то пом'яту броню.

Варту виставили негайно: гноми, старший орк і двоє мисливців зайняли позиції на периметрі, вдивляючись у темряву, що згущувалася навколо. Їхні постаті ледь виднілися в сутінках, але кожен знав — вони не пропустять небезпеку. Поранені лежали біля вогнища, іноді стогнали крізь сон, іноді здригалися, ніби переживаючи битву знову. Але дихали вони вже рівніше, і це було головне.

Ніч була тиха. Лише дзюрчання болотяної води десь поруч, тріскотіння вогнища та важке дихання поранених порушували тишу. Ніхто не атакував.

А вранці, коли перші промені сонця розігнали нічну темряву, вони швидко поснідали залишками сухої провізії, що ще лишилася. Ніхто не гаяв часу — кожен розумів, що потрібно рушати. Вони поспішали — Арсен переживав за поселення, за тих, хто там залишився.

Як тільки останні шматки сухарів були з'їдені, він дав команду рушати. Вони піднялися на тверду землю і рушили вперед, наскільки дозволяли сили. Важке дихання та шелест трави під ногами — ось єдині звуки, що супроводжували їхній похід.

Під обід вони побачили попереду поселення — фортецю, обнесену міцним частоколом із загострених колод, з дерев'яною вежею біля головних воріт. Стіни були скріплені залізними смугами, а на вежі маячів прапор. Саме там, у фортеці, на цей час за старшого був барон.

І вони прийшли вчасно.