Розділ 44: Тиша перед вибухом

Коли перші промені дня ледве торкнулися верхівок гір, розвідники повернулися. Вони з'явилися мовчки, з болота — втомлені, але з очима, повними тривожного знання. Двоє братів-мисливців ішли попереду, поряд — темношкірий мисливець Каїм, за ним місцевий провідник, останньою — темна ельфійка Мейріен. Вона трималася прямо, мов скеля.

— Знайшли, — сказав один із братів, зупиняючись перед Арсеном. — Серед боліт, за кілька сотень кроків від краю, є печера. Справжнє лігво.

— Вхід охороняють три демони, — додала Мейріен. — Усі однакові. Схожі на чудовиськ… мов пси з пекла. Чотири лапи, спини вигнуті, пащі — до ребер. Глянеш — і одразу знаєш, що розірвуть.

— Вони не сплять, — додав Каїм, його темні очі звузилися. — Але не рухаються без команди. Ніби чекають. Усередину без бою — не зайти.

— А навколо? — запитав Арсен.

— Зарості, — відповів місцевий провідник, кремезний чоловік із грубими рисами обличчя. — Кущі лістору й очерет звігл. Твердий, високий. Можна пройти нишком, якщо йти низом. Тиша повна. Але щойно вони нас помітять — почнеться бій.

Арсен мовчки слухав, дивлячись у темряву отвору печери, що зяяв попереду. Браслет на його руці ледь помітно пульсував — не тривожно, але застережливо.

— Добре. Слухайте всі.

Він вийшов до воїнів. Загін завмер у чеканні.

— Йдемо за планом. Підійдемо тихо, під прикриттям заростей. Поки не почнеться бій — не видавати себе. Ґорне, — звернувся він до огра. — На тобі — демони на вході. Бери орків і кентаврів. Підтримують вас мисливці з розвідки.

— Вони мої, — буркнув Ґорн, хрустнувши кістками шиї. Його велетенська постать нависала над іншими, мов жива скеля, а в очах горів рівний, холодний вогонь.

— Гноми — одразу за вами. Тримаєте прохід. Вхід не повинен лишитися відкритим. Ніхто не прорветься нам у тил. Каїм зі своїми мисливцями залишається з гномами для вогневої підтримки.

Старший гном стиснув молот, і його важкий, карбований погляд зустрівся з поглядом Арсена.

— Буде зроблено.

— А ми з капітаном Дюком і легіонерами — заходимо в печеру. Темні ельфи й амазонки йдуть з нами. Всередині на нас чекає головне. Коли з демонами на вході буде покінчено — Ґорне, орки й кентаври заходите за нами для підтримки.

Усі кивнули. Команди були прості, ясні. Жодних зайвих слів, жодних вагань.

Похід почався. Болото прийняло їх без звуку. Лістор шаруділо, але глушило кроки. Очерет-звігл — чорний, мов попіл, тремтів, але не ламався. Воїни рухались мов привиди, розчиняючись у сірій млі, що стелилася над землею.

Вдалині вже виднівся отвір у землі — вхід до печери, облямований розірваними каменями й слизом. Він зяяв темрявою, мов рана на тілі світу. Перед ним — троє демонів.

Вони дихали важко. Їхні мускулисті тіла, вкриті чорною лускою, напружувалися при кожному вдиху. Лапи з довгими, вигнутими пазурами впивалися в болотистий ґрунт. Очі — червоні, мов розпечені цвяхи, — горіли в напівтемряві. Вони не рухались, лише час від часу здіймали морди й вдихали повітря, в якому вже відчувався запах людей. Їхні пащі диміли жаром, і з кутів рота капала слина, що роз'їдала землю там, де падала.

Ґорн уже підіймав меч. Кентаври опускали списи, їхні м'язи тремтіли в передчутті ривка. Орки готували важкі пілуми, стискаючи їх у руках.

Арсен із легіонерами обминав інший фланг, готуючись увійти всередину, щойно вхід буде зачищено. Він ішов першим, за ним — капітан Дюк, далі — дев'ятнадцятеро легіонерів, готових до всього. Разом із Дюком їх було двадцять.

— Ґорне, час, — прошепотів Арсен, і його голос прозвучав у тиші, мов останній подих перед бурею.

І тоді світ завмер на мить — перед ударом бурі.

Ґорн і орки вирвалися з очерету, як розлючений таран. Першими полетіли важкі пілуми — орки метнули їх із неймовірною силою, і списи зі свистом увірвалися в тіла демонів, пробиваючи луску й плоть. Кентаври підхопили — їхні списи, метані з розгону, влучили точно в ціль. Демони заревіли, намагаючись захиститися, але наступної миті стіна щитів грізно рушила вперед, зминаючи все на шляху. Тяжкі щити вдарили, відтісняючи ворогів назад.

Мисливці, що залишилися з гномами для вогневої підтримки, разом з амазонками випустили залп зі своїх схованок. Повітря загуло — десятки стріл врізались у демонічні тіла, пробиваючи луску й суглоби. Демони здригнулись, намагаючись зупинити натиск, але сили були нерівні.

Арсен тим часом зі своїми легіонерами вже зайшов у печеру. Вони швидко, але обережно просунулися вперед і зупинилися дугою в глибині — міцно, як скеля. Щити зімкнуті, списи опущені. Тьмяне світло факелів, розкиданих по залі, малювало хиткі тіні на вологих стінах. Кам'яна підлога блищала від слизу, крапель та крові.

Позаду них, у тилу, стояв Арсен. Поруч із ним — Мейріен і Вар'ен, обоє з луками напоготові. Разом із п'ятьма амазонками вони зайняли позиції за спинами легіонерів, готові в будь-яку мить підтримати їх влучними пострілами.

Зовні, біля входу в печеру, бій добігав кінця. Ґорн, орки й кентаври добивали останніх демонів. Гноми вже закріпилися біля проходу, тримаючи його. Каїм із двома братами-мисливцями залишився з ними для вогневої підтримки, готовий у будь-яку мить зустріти стрілами тих, хто спробує наблизитися ззовні.

І саме в цей момент із глибини печери вирвалися нові демони. Їх було десять — таких самих, як ті, що чатували на вході. Вони кинулися на легіонерів, роззявивши пащі, повні гострих ікол.

— Пілуми! — скомандував Дюк.

Перший ряд легіонерів метнув списи. Важкі пілуми зі свистом розітнули повітря, впиваючись у тіла ворогів, пробиваючи луску й плоть. Демони заревіли, але не зупинилися.

— Пілуми вдруге! — знову пролунала команда.

Другий залп вдарив по демонах, коли ті були вже за кілька кроків. Ще кілька ворогів упали, пробиті наскрізь. Ті, що лишилися, кинулися вперед із подвоєною люттю.

Тоді в бій вступили темні ельфи й амазонки — їхні стріли знаходили щілини між лускою, влучаючи в суглоби й очі. Влучні постріли зупинили ще кількох демонів, але троє найсильніших усе ж дісталися до легіонерів.