Розділ 43: Скарб глибин і тінь древнього зла

Колона просувалась глибше в лабіринтах підземелля, де холод і вогкість тіснили повітря, а кам'яні стіни, здавалося, тримали дихання стародавніх таємниць. Світло факелів вихоплювало з темряви химерні сталактити, що звисали зі стелі, мов кам'яні пальці велетнів. Десь у глибині капала вода — рівномірно, невблаганно, наче сам час відмірював тут свої секунди.

Гноми, що йшли попереду, уважно торкалися стін і підлоги, їхні мозолясті пальці ковзали по каменю, читаючи його історію краще за будь-яку книгу. Вони зупинялися біля кожної незвичайної жили, придивлялися, принюхувалися, іноді навіть облизували камінь — давній шахтарський спосіб визначити породу.

Раптом один із них завмер, мов укопаний. Він притиснув долоню до стіни, вдивляючись у кам'яну породу з таким виразом, ніби побачив привида.

— Світло сюди! — видихнув він, і в його голосі тремтіло ледь стримуване хвилювання.

Факел піднесли ближче, і всі побачили: у сірій, непримітній породі блищала сріблясто-блакитна жила. Вона йшла нерівною лінією, але була щільною, глибокою, мов жива річка, застигла в камені. Поряд — тонкі вкраплення того ж металу, схожі на зоряний пил, розсипаний по сірому полотну скелі.

Гноми завмерли.

— Це… це міфріл, — промовив старший з них. Його голос був тихий, майже благоговійний, але в очах спалахнуло таке полум'я, яке буває тільки в справжніх шукачів скарбів. — Чистий. Боги підземні… Жила свіжа, не роз'їдена вогкістю. Це… справжній дар глибини.

Він провів пальцями вздовж лінії металу, не торкаючись, а лиш ковзаючи в повітрі, наче боявся, що дотик може зруйнувати цю красу.

— Міфріль, — повторив він, і це слово прозвучало, як молитва. — Легкий, міцний і чарівний. Його використовують для створення найкращої зброї й обладунків. Він не іржавіє, не важкий, як залізо, але в десять разів міцніший. Меч із міфрілю не затупиться навіть після тисячі ударів. Обладунок із нього важить не більше шкіряного, але витримає удар драконячого кігтя. І — проводить магію краще за будь-який кристал. З нього кують зброю, яку не зупинить ні демон, ні час. Вистачає на тисячу років — і більше.

Інший гном, молодший, не втримався і тихо свиснув крізь зуби:

— Такої жили я не бачив з часів свого діда. Він розповідав, що в старих копальнях, занедбаних ще за часів перших королів, були такі… Але то були легенди.

— Не легенди, — відповів старший. — То була правда. І ось вона — перед нами.

Він обережно доторкнувся до каменю, і його пальці, звичні до грубої породи, тепер рухалися з ніжністю закоханого.

— Жила глибока. Тут можна зробити шахту. Невелику, але продуктивну. Але добути його — величезна праця. Потрібно організувати видобуток, обладнати копальню, охороняти — і не дати розграбувати. Таке не можна кидати напризволяще.

Він відступив на крок, усе ще не відриваючи очей від металу, а потім різко обернувся до своїх побратимів:

— Знак!

Ті миттю зрозуміли. Один із гномів зняв із пояса плоску кам'яну пластину з вирізьбленим символом їхнього клану — перехрещені молот і кирка на тлі гори. Вони обережно, майже ритуально, поклали її поруч із жилою — не як захист, а як маркування. Як заяву: цей скарб знайдений, і він має господаря.

Арсен, який досі мовчки спостерігав за цією сценою, нарешті заговорив:

— Запам'ятайте координати. Повернемось, коли все це скінчиться. Але спершу — вижити й дійти до кінця цієї подорожі.

Гноми неохоче відірвали погляди від блискучої жили. Старший ще раз зітхнув, провів долонею по каменю — тепер уже востаннє — і кивнув. Вони рушили далі, але ще довго озиралися на сріблястий блиск у темряві.

Шлях петляв між кам'яними брилами, іноді звужуючись до того, що доводилося йти по одному. Повітря змінювалося — вогкість відступала, поступаючись місцем сухому, майже стерильному холоду. І чим далі вони заглиблювались, тим виразнішою ставала дивна, гнітюча тиша.

За поворотом вони вийшли в розширену залу. Вона була великою — факели ледь-ледь сягали протилежної стіни, але не губилися в темряві повністю. Стеля здіймалася на висоту десь п'яти-шести людських зростів, і там, угорі, вгадувалися химерні кам'яні склепіння. Стіни були вкриті незрозумілими написами — не рунами, а якимись давнішими, стертими часом символами. Повітря тут було важким, густим, наче його пили віками.

У центрі зали, на невисокому квадратному п'єдесталі з чорного, майже вулканічного каменю, стояв саркофаг.

Він був великим, але не велетенським — десь два з половиною метри завдовжки, метр завширшки. Огр Ґорн, якби ліг, помістився б у ньому спокійно, може, трохи зігнувши ноги. Темний, майже чорний камінь мав ледь помітні червонуваті прожилки, що нагадували застиглу кров. Уся поверхня саркофага була суцільно вкрита витесаними рунами. Вони йшли рівними рядами, перепліталися, утворюючи складні, майже неможливі для людського ока візерунки. Частина рун тьмяно світилася червоним — ніби в глибинах каменю жевріло розпечене вугілля. Інші були темними, мертвими, але від них віяло ще більшою загрозою, наче вони тільки чекали свого часу.

Поруч стояв чорний алтар.

Грубо вирубаний, примітивний, він різко контрастував із витонченою різьбою саркофага. Його поверхня була вкрита темними, майже чорними плямами — засохлою кров'ю, яка вбиралася в камінь століттями. Кілька плям ще блищали в світлі факелів — свіжі, зовсім недавні. На підлозі навколо — залишки зотлілого вугілля, розтрощені предмети культу: дерев'яні ідоли зі спотвореними обличчями, уламки кістяних ножів, чиїсь кігті чи зуби, розкидані, мов сміття. Усе вказувало на те, що сюди приносили жертви. І не так давно.

Мейріен, чий голос зазвичай був твердим, тепер ледь чутно прошепотіла:

— Це місце — святилище темних сил. Їхні ритуали тривали тут довго. Дуже довго. Я відчуваю це — вони пили з цього місця силу століттями. А цей саркофаг… він не просто поховання. Це пастка. Або в'язниця.

Вар'ен обережно обійшов саркофаг, його рука ледь торкнулася каменю. Він здригнувся, ніби від удару струмом, і різко відсмикнув пальці.