Розділ 42: Ті, хто вийшли з темряви

Сонце вже хилилося до заходу, торкаючись далекого обрію крізь серпанок, що піднімався над болотами. Вітер був тихим, але ніс із собою вологу й гниль — наче саме повітря пам'ятало смерть, що ще недавно панувала тут.

На дерев'яній вежі, обтягнутій грубими мотузками, стояв барон Ейрік, призначений Арсеном старшим у поселенні на час його відсутності. Могутній, широкоплечий, із довгим сивуватим волоссям, заплетеним у товсту косу, він спокійно спостерігав за заходом. Ведмежий плащ важко лежав на плечах, а поруч, притулена до дерев'яної балюстради, стояла його вірна сокира «Вовча Паща». Його постава не змінилася, навіть коли до нього підійшли четверо — найближчі радники й командири.

Першим — Далф Кривоокий, старший вікінг, сивобородий велетень із білуватим сліпим оком і пронизливим зрячим. Далі — командир найманців Ренвар, з грубим шрамом через щоку, мовчазний, із прищуром того, хто бачив занадто багато. Поруч — старий гном-коваль Торкін, кремезний, у залізному фартусі, ще з сажею на руках. І останнім — отець Корвін, втомлений, але зі спокійним, упевненим поглядом.

— Люди відпочили, — сказав Ренвар. — Наступ цієї ночі ми втримаємо.

— Ворота вже повністю відремонтовані, — додав Торкін. — І третю балісту сьогодні поставили. Ковалі ку́ють стріли й болти без упину.

— Всі поранені під наглядом, — сказав Корвін. — Критичних нема. Дана дуже допомагає, і твоя донька теж. У неї справжній хист до лікування.

Барон ледь помітно кивнув, почувши про Грету. Він знав, що вона в безпеці, і це давало йому сили триматися далі.

— Із харчами поки все гаразд, — додав Ренвар. — Староста каже, що запасів вистачить на кілька тижнів. Якщо буде облога — витримаємо.

Барон мовчав. Він слухав, але погляд його був спрямований у далечінь, туди, де за обрієм ховалися болота. Його думки поверталися в інше місце, в інший час.

Він згадав своє поселення. Той день, коли вони повернулися з походу й побачили лише згарище. Коли знайшли тіла своїх рідних, своїх друзів, своїх воїнів. Коли зрозумів, що не встиг, не зміг, не врятував. Той біль не вщухав — він просто сховався глибоко всередині, став частиною його єства, мов старий шрам, що ниє перед негодою.

Його рука машинально лягла на руків'я сокири. Пальці звично стиснули шкіряне обмотування.

Він знав: те, що вони бачили минулої ночі — це була тільки прелюдія. Тварини, що напали, були не атакою, а перевіркою. Як лапа демона, що обережно торкається стін, шукаючи слабину.

— Вони готують щось більше, — пробурмотів барон. — Я це відчуваю.

Крик вартового перервав мовчанку:

— Хтось іде з лісу!

Усі розвернулися. Із верхівки вежі було видно групу людей, що наближалися до воріт. У передніх рядах — знайома постать мисливця Рута. Поряд із ним — постаті в темному одязі, дорослі й діти. Вони рухалися повільно, але впевнено — втомлені, але живі.

— Відчинити ворота, — наказав барон коротко. — Але бути напоготові.

Коли група зайшла, Рут негайно підійшов до барона.

— Ми знайшли їх у печерах, — сказав він, важко дихаючи після довгого переходу. — Темні ельфи. Їхній рід майже знищили демони. Арсен врятував тих, хто залишився, знищив демона, що тримав у страху все болото. Але сам пішов далі — шукати лігво. Вейран Тихостраж — він же Вар'ен — і Мейріен залишилися з ним, будуть провідниками. А ці — під наш захист.

Барон мовчки слухав, переводячи погляд на тих, хто щойно ввійшов.

Темні ельфи зупинилися за кілька кроків від воріт, чекаючи. Їх було троє дорослих і дев'ятеро дітей — худорляві, виснажені, але в їхній поставі відчувалася та особлива гідність, яка не зникає навіть після найтяжчих втрат.

Каель стояв попереду, затуляючи собою інших. Високий, стрункий, із довгим чорним волоссям, зачесаним назад і перехопленим тонким срібним обручем. Його обличчя, бліде, мало різкі, майже гострі риси: високі вилиці, тонкий ніс, вузькі губи, складені в сувору лінію. На його лівій щоці виднівся свіжий шрам — слід від пазурів болотної тварюки. Його одяг, колись, мабуть, вишуканий, тепер був пошматований і закривавлений. Рука весь час трималася на руків'ї довгого вигнутого кинджала, а погляд безперервно ковзав по вартових, оцінюючи, прораховуючи, запам'ятовуючи.

Сарен стояв поряд із братом. Він був нижчим за Каеля, але ширшим у плечах, із важкими, натрудженими руками. Його обличчя, менш витончене, ніж у брата, мало сліди багатьох боїв — старий шрам над бровою, розсічена губа. Волосся він стриг коротко, не турбуючись про красу. У його очах, темно-каріх, тепліших, ніж у Каеля, читалася не стільки настороженість, скільки глибока втома людини, яка втомилася боятися.

Наара стояла трохи осторонь, прикриваючи фланг. Їй можна було дати років тридцять. Вона була стрункою, з тонкими рисами обличчя, але в її поставі відчувалася напружена готовність до бою. Її волосся, темно-каштанове з попелястим відтінком, було недбало стягнуте в низький вузол, з якого вибивалися тонкі пасма. Обличчя — втомлене, але красиве тією особливою, суворою красою, яка буває в жінок, що пройшли через пекло й не зламалися. Її очі, сіро-зелені, дивилися втомлено, але пильно. Ліве плече було перев'язане чистою тканиною — Арсен поділився зіллям і для неї. За спиною в неї висів лук — простий, але міцний, і сагайдак із трьома стрілами.

Діти тулилися один до одного, утворюючи щільний гурт. Найстаршій серед них, Ліреї, було років тринадцять. Вона свідомо тримала себе прямо, намагаючись бути прикладом для молодших. У неї були великі сірі очі, сповнені тієї особливої серйозності, яка з'являється в дітей, що бачили надто багато. Темне волосся, заплетене в тугу косу, лежало на плечі. В одній руці вона тримала за руку меншого хлопчика, в іншій — стискала старий, затуплений ніж.

Інші діти — семи, восьми, десяти років — стояли мовчки, з тим особливим виразом на обличчях, який буває в тих, хто вже знає, що таке смерть і втрата. Вони не ховалися, не шукали захисту — вони просто чекали, готові до будь-чого.