Розділ 31: Тінь над маєтком

Ранок видався напрочуд спокійним. Сонце вже піднялося над деревами, заливаючи подвір'я м'яким золотавим світлом. Арсен, як зазвичай, снідав на самоті в кам'яній бесідці біля озера, де свіже повітря й тиша дозволяли зібрати думки. Перед ним лежали останні звіти: залишки провіанту, витрати на відновлення споруд, виплати майстрам. Золото тануло щодня, немов вода між пальцями. Потрібно було діяти — і швидко.

Розвиток потребував ресурсів, а ресурси — впливу. Тому, не гаючи часу, Арсен наказав приготуватися до походу в мерію. Із собою він узяв двох легіонерів у темних плащах, зі щитами на спині та впевненими поглядами — для безпеки та представницького вигляду. За старшого в маєтку залишив капітана Дюка.

Та щойно герой покинув територію, про це довідався голова міської церкви — той самий, що досі не міг пробачити Арсенові події в маєтку Ґабрієля. Використавши зв'язки, він домовився з впливовим чиновником мерії про ревізію. Приводом стала буцімто перевірка будівництва будинку для сиріт. Мета — скомпрометувати Арсена: показати, що в маєтку нічого не робиться, а кошти розкрадаються.

Разом із чиновником, підступним і нахабним чоловіком із родинними зв'язками в столиці, вони зібрали двадцять міських стражників та ще близько сорока найманців — «для безпеки».

Чиновник цей був відомий у місті своєю жадібністю та здатністю закривати очі на будь-які злочини за відповідну плату. Він мав родичів у столиці, які прикривали його темні справи, тож почувався недоторканним. Його обличчя, одутле й червоне, з маленькими хитрими очима, виражало постійне невдоволення — хіба що коли мова заходила про гроші. Тоді в ньому прокидалася неприродна жвавість. Він був з тих, хто продасть рідну матір за мішок золота, а потім ще й посміється з дурнів, які не встигли першими. Голова церкви обрав його не випадково — такі люди роблять брудну роботу мовчки й без зайвих докорів сумління.

Тим часом біля воріт маєтку ситуація загострювалася з кожною хвилиною.

Велика група людей підійшла до воріт. Чиновник, зухвалий і самовпевнений, вигукнув:

— Відчиняйте! Ми з ревізією!

Охоронці на вежі навіть не відкрили воріт. Старший варти спокійно відповів крізь грати:

— Зараз повідомимо старшого. Без дозволу нікого не впустимо.

Чиновник спалахнув гнівом. Його обличчя налилося кров'ю, слина бризкала з рота, коли він вигукував погрози. Він відробляв хабар, щедро сплачений церковниками, і не збирався відступати.

Охоронці миттєво повідомили Дюка. Той, зрозумівши, що ситуація не випадкова, викликав священника Корвіна для поради. Корвін підтвердив підозри: це провокація, і за нею стоїть голова церкви.

— Потрібно терміново сповістити лорда, — сказав Корвін.

Він покликав одного з підлітків-сиріт, швидкого й спритного хлопця на ім'я Тімо. Той добре знав вулиці й міг уникати уваги. За допомогою мисливців він переліз через огорожу та щез у напрямку мерії.

Тим часом Дюк наказав усім бути напоготові. Біля воріт уже шикувалися легіонери з дротиками, щитами й короткими мечами. Поруч стали охоронці, які пройшли спільні тренування. Зброярі підняли арбалети, зайнявши позиції на стінах. Амазонки з луками, чия влучність була легендарною, розташувалися на флангах. Кентаври з важкими бойовими сокирами зайняли вигідні позиції для швидкого удару. Гноми з молотами та сокирами, щойно озброєні з арсеналу, стояли похмурою стіною. Біля самих воріт застиг огр Ґорн, міцно стискаючи свій меч обома руками, виблискуючи очима з-під шолома.

Навіть прості селяни й робітники, що мешкали в маєтку, озброїлися чим могли — кожен був готовий захищати свій дім.

Капітан Дюк підійшов до воріт. Його голос був спокійний, але в ньому бриніли металеві ноти:

— На якій підставі ви прийшли зі зброєю на приватну територію лорда Арсена? Це земля героя. Згідно з імперським законом, тут влада належить йому. Без його дозволу — ні кроку.

Чиновник роздратовано викрикнув:

— Ми перевіряємо будівництво будинку для сиріт! Це в юрисдикції мерії! Надійшли скарги про розтрату!

— Де вказівка мера? — запитав Дюк. — Де письмовий дозвіл?

Його підтримав Корвін, що стояв поруч:

— Від кого скарги? Закладником будівлі є Арсен, а будинок сиріт — це приватна ініціатива. Він не підпорядковується ані мерії, ані церкві. Це підтверджують документи.

Голова церкви ледь стримувався, аж зубами скреготів. Чиновник, хоч і зрозумів, що зазнає невдачі, не збирався відступати.

— Якщо вам нічого приховувати — впустіть! Інакше ми самі зайдемо! — вигукнув він. — Не дозволимо ображати сиріт і тримати їх у нелюдських умовах!

— Ми готові захищати свій дім, — спокійно відповів Дюк, відтягуючи час.

Міська варта, підтримана найманцями, почала шикуватися для штурму. Напруга досягла апогею: зброя оголена, команди ось-ось мали пролунати.

Арсен тим часом дістався мерії. Біля входу його зустрів високий, підтягнутий чоловік у стриманому, але бездоганно скроєному вбранні. Це був пан Ельгар — помічник мера, знаний своєю пунктуальністю, тонким розумом і хистом до вирішення найскладніших справ.

— О, пане герою! — з легкою усмішкою промовив він. — Раді бачити вас. Ви, очевидно, у справах?

— Саме так, — коротко відповів Арсен.

— Прекрасно! Мер саме хотів із вами поспілкуватися. Є справа... делікатна, важлива — і лише ви можете допомогти. Ми вже збиралися зв'язатися з вами. Дозвольте мені на хвильку відійти, повідомлю його про вашу присутність.

Ельгар зник за дверима, залишивши Арсена у вестибюлі мерії — просторому приміщенні, облицьованому світлим каменем із різьбленими колонами, що підтримували купол із мозаїчним зображенням імперського герба.

Та чекати довго не довелося. Раптом двері з боку вулиці рвучко відчинилися. У приміщення вбіг захеканий Тімо.

— Лорде! — вигукнув він. — До маєтку прийшли! Чиновник, стражники, найманці... Багато! Капітан Дюк тримає оборону, але вони погрожують штурмом!