Це була тиха, похмура година перед від'їздом. Сонце вже сіло за обрій, і сутінки огортали землю прохолодою. Барон Ерік Безстрашний зібрав своїх воїнів і дочку в головній залі свого маєтку.
Зала була просторою, з високою стелею, підпертою грубими дубовими балками. Уздовж стін стояли довгі дерев'яні лави, а в центрі — масивний стіл, на якому ще лежали залишки вечері. Смолоскипи в залізних тримачах кидали танцюючі тіні на кам'яні стіни, прикрашені старими гобеленами зі сценами морських битв. У повітрі пахло воском, димом і старим деревом — запахом, що просочував усе навколо.
Перед бароном стояли дев'ятеро воїнів. Це були ті, хто пережив падіння їхнього поселення, ті, хто втратив родини, але не зламався. Вони були різні — молоді й літні, поранені й цілі, але всіх їх об'єднувало одне: суворі обличчя, загартовані вітрами північних морів, і очі, що бачили смерть не раз.
Посередині, трохи попереду інших, стояв Далф Кривоокий — старший серед воїнів, права рука барона ще з часів їхніх перших морських походів. Йому було років п'ятдесят, але він усе ще зберігав міць старого бойового ведмедя. Широкі плечі ледь вміщувалися у важкому плащі з ведмежої шкури, а могутні руки, вкриті карбом старих шрамів, спиралися на руків'я сокири, притороченої до пояса. Його густе сиве волосся було заплетене в товсту косу, що спадала на спину — так, як носили воїни півночі, щоб ворог не міг схопити за волосся в бою. Обличчя, грубе й посічене зморшками, перетинали кілька глибоких шрамів — сліди від ворожих клинків. Але найбільше вражали його очі. Праве, карого кольору, дивилося гостро й пронизливо, мов у хижака. Ліве ж було блідо-блакитним, майже білим — сліпим від старої рани, отриманої в бою з південними піратами. Через це він і отримав своє прізвисько — Кривоокий.
Поруч із ним стояв однорукий воїн на ім'я Свен. Йому було років сорок. Він був кремезним, із широкою грудною кліткою й могутніми плечима, але ліва рука в нього закінчувалася куксою, акуратно перев'язаною шкіряним ремінцем. Його обличчя, обвітрене й суворе, прикрашала густа руда борода, а в очах, темних, як нічне небо, горів той самий вогонь, що й у його побратимів — незламна воля до життя.
Інші воїни стояли півколом, мовчазні й зосереджені. У кожного з них були свої рани, свої втрати, але всі вони дивилися на барона з вірою й повагою.
Поруч із бароном стояла його донька Грета. Вона вперше за довгий час стояла на ногах самостійно — бліда, але з твердим поглядом. Її світле волосся було зібране в просту косу, а блакитні очі — точнісінько такі, як у батька — дивилися спокійно й упевнено. Вона вдягнула просту вовняну сукню, поверх якої був накинутий теплий плащ, бо нічна прохолода проникала крізь кам'яні стіни.
Барон глянув на кожного з них. Його обличчя, посічене шрамами, було спокійним, але в очах читалася глибока повага до цих людей.
— Ви знаєте, що моя дочка була приречена, — почав він. — Вона згасала, і жоден цілитель не міг їй допомогти. Та герой Арсен не просто врятував її. Він повернув нам надію.
Він зробив крок уперед, і його голос став твердішим.
— Я вже дав йому свою присягу. Не як слабкий — як вдячний і вільний чоловік. Відтепер я служу йому, бо вірю, що саме за ним — правда. Але я не примушую вас. Кожен має право сам обрати свій шлях.
Далф Кривоокий виступив уперед. Його кроки були важкими, але впевненими. Він зупинився перед бароном і заговорив — голос його був глухим, але глибоким, мов гуркіт каміння в гірській ущелині:
— Пане... Наші родини загинули. Наш дім знищено. Але ваша дочка жива. Вона для нас — мов донька. Ми всі переживали за неї... І коли побачили, як вона піднялася на ноги... Це була радість, яку не передати.
Він озирнувся на своїх побратимів, і ті мовчки кивнули.
— Якщо ви дали присягу герою, — продовжив Далф, — то ми — з вами. Де ви, там і ми.
Свен, однорукий воїн, глухо вдарив кулаком по грудях — жест, який не потребував слів. Інші зробили те саме. По залі прокотився глухий стукіт — дев'ятеро кулаків ударили в дев'ятеро грудей.
Барон повернувся до доньки.
— А ти, доню... — тихо мовив він. — Що скажеш? Це — твоя доля. Не хочу, щоб ти діяла через мене.
Грета зустріла його погляд. Її блакитні очі, такі схожі на батькові, дивилися спокійно й твердо.
— Батьку, — відповіла вона, і в її голосі не було ані тіні сумніву, — навіщо ці зайві слова? Я — з вами. З ним.
Барон нічого не відповів. Він лише з гордістю стиснув її плече своєю важкою рукою.
Пізно ввечері загін прибув до маєтку Арсена. Місяць уже піднявся високо, заливаючи подвір'я холодним сріблястим світлом. Біля воріт їх зустріла варта — колишні стражники, що тепер пильно охороняли територію. Провівши гостей через подвір'я, вони ввели їх до великого залу.
Це було просторе приміщення з високою стелею, підпертою дубовими балками. Уздовж стін горіли смолоскипи, кидаючи танцюючі тіні на кам'яні стіни, прикрашені старими гобеленами. У центрі, біля довгого дубового столу, стояв Арсен. Він був зосереджений і мовчазний, його погляд уважно ковзав по обличчях тих, хто входив.
Воїни зупинилися перед ним. Без зайвих слів Далф Кривоокий вийшов уперед, витягнув із-за пояса бойовий ніж і одним різким рухом прорізав ліву долоню. Кров потекла по пальцях і закапала на кам'яну підлогу.
— На крові — клянуся, — сказав він твердо. — Віднині герой Арсен — мій пан.
Він відступив, і на його місце вийшов наступний воїн. Один за одним вони повторювали цей древній ритуал — різали долоні й виголошували слова присяги. Коли черга дійшла до Свена, він без вагань порізав єдину руку, яка в нього залишилася, і присягнув так само твердо, як і інші.
Останньою підійшла Грета. Вона взяла ніж з рук батька, глянула на Арсена своїми блакитними очима, сповненими спокою, і розсікла шкіру на долоні. Кров змішалася з кров'ю воїнів, що вже впала на камінь.
— Я вірна вам, герой Арсен, — промовила вона дзвінко. — За своє життя і за майбутнє.