Розділ 27: Ранок у маєтку

Ранок видався спокійним. Сонце тільки-но піднялося над обрієм, заливаючи відновлений двір маєтку м'яким золотавим світлом. Промені ковзали по дахах, пробивалися крізь листя старих дерев і лягали теплими плямами на бруківку. Повітря було свіжим, із легким присмаком трави та диму з печі.

На кухні вже кипіла робота. Головувала там дружина коваля — та сама жінка, яка з першого дня взяла господарство в свої руки. Вона стояла біля великого казана, пробуючи варево дерев'яною ложкою, і час від часу кидала короткі накази жінкам, що поралися поряд. Її обличчя, зазвичай суворе й зосереджене, сьогодні пом'якшало — вона була на своєму місці, і це давало їй силу.

Жінки з колишньої таверни — їх було десятеро — швидко призвичаїлися до нового порядку. Вони різали овочі, місили тісто, носили воду. Усі вони були різного віку: найстаршій могло бути років п'ятдесят, наймолодшій — близько тридцяти. Їхні обличчя, ще вчора втомлені й змарнілі, сьогодні вже порожевіли, а в очах з'явився блиск — той, що буває в людей, які знайшли свій дім.

У великому чавунному казані кипіла густа, ароматна каша з м'ясом та овочами. Апетитний запах розносився двором, викликаючи голод у тих, хто тільки прокинувся. Дружина коваля додала до страви трохи зелені, смаженої цибулі й моркви, щедро приправила спеціями — і страва вийшла на славу: ситна, навариста, саме те, що потрібно знесиленим людям.

Хворі та поранені поволі відновлювались. Деякі вже піднімалися з ліжок, наводили лад у своїх помешканнях. Кентаври, які вчора отримали цілющі зілля, обережно ходили подвір'ям — їхні рани затягувались, але повного одужання ще не було. Той, що втратив руку, уже міг ворушити куксою, і на обличчі його, вперше за довгий час, з'явилася тінь надії. Здорові допомагали іншим, носили воду, прибирали. Усі знали: робота — це теж частина лікування.

Робітники та селяни, що мешкали неподалік, наводили лад на подвір'ї, розчищали старі завали, латали паркани. З боку основної дороги було чути гомін і стукіт молотів — ремонтна бригада, найнята мером, уже кілька днів поспіль зводила новий будинок для сиріт. Це мав бути капітальний двоповерховий дім із каменю та дерева: з просторою їдальнею, великою кухнею, навчальними кімнатами, окремими спальнями для учнів, кімнатами для вчителів і окремою гостинною для Корвіна. Усе продумано — будівля мала стати новим домом для покинутих дітей: затишним, теплим, безпечним.

Легіонери та найманці, які були вільні від чергувань, тренувалися на подвір'ї. Деякі билися в парах, інші відпрацьовували техніку з дерев'яними мечами. Працювали злагоджено, не шкодуючи себе. Дюк уважно спостерігав за ними, час від часу даючи вказівки або виправляючи техніку.

Ближче до обіду з'явився Мартін і підійшов до Арсена, який сидів у кам'яній бесідці на березі озера. Цей куточок став для нього місцем спокою — прохолодна тінь, дзюрчання води й ледь чутний спів птахів розслабляли й давали змогу зібратися з думками.

— Пане, — звернувся Мартін, — прибули ті два вчителі, про яких згадував старий учитель. Чекають на співбесіду.

— Добре. Проведи їх сюди, — мовив Арсен, не відриваючи погляду від спокійної гладі озера.

Невдовзі до бесідки підійшли двоє чоловіків. Обоє були літні, але в їхній поставі відчувалася сила — не фізична, а внутрішня, загартована часом і важкими випробуваннями. Вони зупинилися біля входу, чекаючи запрошення.

Першого звали Клемент. Йому було років під шістдесят. Він був кремезним, широкоплечим, із важкими, натрудженими руками — такими руками не лише книги гортають, а й зброю тримають. Його обличчя, грубувате, з різкими рисами, перетинала глибока зморшка на лобі — слід постійної напруги. Волосся, колись темне, тепер було густо притрушене сивиною, але стрижене коротко й охайно. Очі в нього були сірі, спокійні, але в їхній глибині жеврів той особливий вогонь, який буває в людей, що бачили смерть і не злякалися. Він навчав письма, грамоти та історії — тих речей, що формують розум і душу.

Другий — Горан — був худорлявішим, майже сухорлявим, але в його поставі відчувалася гнучкість і легкість, яка не зникає з віком. Йому було близько п'ятдесяти п'яти. Його обличчя, на відміну від суворого Клемента, мало добродушний вираз — м'які риси, легка посмішка в куточках губ, глибокі зморшки біля очей, що свідчили про те, що він часто усміхався. Але очі в нього були мудрі, з тією особливою прозорістю, яка буває в людей, що багато пережили й багато зрозуміли. Його волосся, теж сиве, було довшим і трохи недбало зачесане назад. Він навчав стрільби з лука, математики та геометрії — точних наук, що потребують гострого ока й холодного розуму.

Одягнені обоє були в просте, але чисте вбрання — полотняні сорочки, темні штани, старі, але доглянуті чоботи.

— Пане, — промовив Клемент, вклонившись, — ми — Клемент і Горан. Колись служили в міській сторожі, потім стали вчителями. Друзі з юності.

Арсен жестом запросив їх сісти на кам'яні лави в бесідці. Чоловіки сіли не одразу, спершу ще раз коротко вклонившись. Арсен мовчки дивився на них, даючи їм час зібратися з думками. Його дар — відчувати душі людей — одразу підказав: перед ним люди чисті, щирі, без тіні зла чи користі.

— Розповідайте, — коротко мовив він.

Клемент і Горан переглянулися, і Клемент почав першим. Його голос був низьким, спокійним, але в ньому відчувалася важка ноша спогадів.

— П'ятнадцять років тому ми жили в невеликому місті на сході, — сказав він. — Воно звалося Торнхейм. Невелике, але квітуче — торгівля, ремесла, школа. Ми викладали там. Горан вів стрільбу з лука, математику й геометрію, я — письмо, грамоту та історію. Обидва навчали також військової справи — молодих командирів для міської варти.

Горан кивнув, і в його очах промайнув біль.

— Усе сталося зненацька, — продовжив Клемент. — Звичайний день. Ми проводили заняття. І раптом — просто в центрі міста, за два квартали від школи, розверзлася безодня. Портал. Чорний, із багряними спалахами. І звідти... звідти полізли демони.