Розділ 25: Господарські справи

Ринок потроху порожнів — минуло вже кілька годин після полудня. Сонце стояло високо, заливаючи бруківку яскравим, майже білим світлом. Тіні під навісами та возами були короткими й різкими. Повітря тремтіло від спеки, змішаної з запахами прянощів, поту, шкіри й сіна. Торгівля ще тривала, але метушня вщухла — основні покупці вже розійшлися, і купці встигали перевести подих.

Арсен ішов поміж рядів рабів, придивляючись до людей — не як до товару, а як до можливих майбутніх союзників. Його супроводжував один із воїнів, а Ґорн залишився біля кентаврів, яких щойно викупили.

Біля великої дерев'яної клітки стояло з десяток жінок. Усі вони були в простому, але охайному одязі — полотняні сукні, підперезані мотузками, чисті хустки на головах. Їхній вік був різним: найстаршій могло бути років п'ятдесят, наймолодшій — близько тридцяти. Обличчя в усіх були втомленими, але не злими. Хтось дивився в землю, хтось обережно поглядав на перехожих, але в кожній із них відчувалася стримана гідність — та, що з'являється в людей, які бачили багато, але не зламалися. Їхні руки, натруджені, з мозолями, лежали на колінах або вздовж тіла — руки, звичні до роботи.

Поруч із кліткою, біля дерев'яної бочки з водою, стояли двоє юнаків. Вони щойно допомогли розвантажити воза з сіном і тепер перепочивали, витираючи піт із чола. Обоє були кремезними, широкоплечими — видно, що звикли до важкої фізичної праці. Старшому могло бути років двадцять, молодшому — сімнадцять. У них були прості, відкриті обличчя, засмагла шкіра, руки в подряпинах і мозолях. Вони трималися разом, час від часу перемовляючись пошепки, і в їхніх поглядах читалася не злість, а лише втома й обережна насторога.

— Хто вони? — запитав Арсен у купця, що наглядав за рядом.

То був чоловік років сорока, з рідкою борідкою та лисиною, що блищала на сонці. Його очі, маленькі й хитрі, одразу помітили, хто стоїть перед ним.

— О, пане герой! — він вклонився, але без раболіпства, швидше з діловою чемністю. — Це колишні служниці з таверни на тракті. Усі як одна — чесні роботящі жінки. Вміють усе: прати, варити, прибирати, поратися з худобою, доглядати за городом. Господар їхній, — купець знизив голос, — виявився зв'язаний із бандитами. Передавав їм інформацію про купців, що зупинялися в нього. Його схопили, відправили на каторгу, таверну продали іншому, а жінок, — він розвів руками, — повернули сюди. Але вони ні в чому не винні, до змов не причетні. Просто роботящі руки.

Арсен кивнув. Його навичка сприйняття підказувала — купець не бреше, а жінки справді чисті.

Він глянув на юнаків біля бочки:

— А ці двоє?

— А-а, це теж із тієї таверни, — махнув рукою купець. — Конюхи. Кріпкі хлопці, до роботи звичні. Коли господаря забрали, вони так само пішли в рахунок боргів. Теж ні до чого поганого не дотичні, скільки знаю.

Арсен ще раз уважно подивився на жінок і хлопців. Його внутрішнє чуття мовчало — значить, перед ним справді ті, хто заслуговує на другий шанс.

— Скільки за всіх? — коротко запитав він.

— Для вас, пане герой, — купець одразу вдягнув ділову посмішку, — лише чотириста монет.

Арсен поглянув на нього спокійно, без тіні емоції:

— Ти глузуєш з мене. Двісті.

— Пане, не будьте жорстокі, — купець приклав руку до грудей. — Лише для вас — триста п'ятдесят.

— Двісті п'ятдесят, — так само спокійно кинув Арсен. — І забираю також тих двох юнаків.

Купець завагався. Його очі забігали, він щось швидко прораховував у думці. Потім махнув рукою:

— Не мені, не вам. Двісті сімдесят — і вони ваші.

Арсен мовчки кивнув.

Купець одразу метнувся до клітки, брязнув засувом і відчинив двері. Жінки виходили неквапно, наче боялися, що передумають. Вони зупинилися біля виходу, несміливо поглядаючи на Арсена. У їхніх очах, разом із нерішучістю, спалахувала обережна надія.

Юнаки теж підійшли, тримаючись трохи осторонь, але з помітним полегшенням.

Арсен жестом покликав свого воїна, що стояв неподалік. Той підійшов, мовчки оглянув нових людей і кивнув.

— Ідіть за моїм бійцем, — коротко мовив Арсен. — Він проведе вас до решти. Відтепер ви — частина мого дому.

Жінки мовчки рушили слідом за воїном. Юнаки пішли за ними. Хода в усіх була несміливою, але вперше за довгий час — вільною.

Купець перерахував монети, задоволено хмикнув, але мовчав. Авторитет героя і сума, навіть зі знижкою, його цілком влаштовували.

Закупивши ще трохи провізії — борошно, крупи, сушене м'ясо, — Арсен наказав вирушати. Маленький караван із кількома повозками повільно покотився з ринку в напрямку маєтку. Сонце все ще стояло високо, хоча вже почало повільно схилятися на захід, і спека трохи спадала.

На одному з возів сидів старий учитель — хоч і запевняв, що може йти сам, Арсен твердо наказав посадити його, не приймаючи заперечень. Його дочки йшли поруч, іноді поглядаючи на батька. На другому возі, оберемо встеленому сіном і плащами, лежала поранена амазонка Ліра. Її обличчя було блідим, мов крейда, дихання — поверхневим і нерівним.

До Арсена під'їхала старша з амазонок — Соня. Її темні очі, зазвичай сповнені гордої стриманості, тепер видавали тривогу. Вона їхала поруч верхи на коні, не зводячи погляду з нерухомого тіла Ліри.

— Господарю… — тихо мовила вона, опустивши очі. — Прошу… допоможіть їй.

— У маєтку все вирішиться, — відповів Арсен спокійно. — Не хвилюйся.

Кентаври йшли пішки. Один із них шкандибав — замість передньої ноги була лише перев'язка. Його підтримував старший товариш, допомагаючи йти. Інші двоє трималися поруч, хоча видно було, що кожен крок дається їм важко.

Похід був повільний. Різношерстий натовп — поранені, знесилені, але вільні — розтягнувся вздовж дороги. Вони рухалися мовчки, лише скрип коліс, важке дихання та рідкісне іржання коней порушували тишу.

Коли до маєтку залишалося менше кілометра, перед ними з'явилися знайомі обриси. Біля воріт стояли двоє охоронців — колишні стражники міста, які тепер вірно служили Арсену. Вони помітно зміцніли за час служби, їхні постави стали впевненішими, а погляди — уважнішими.