Розділ 23: Дім барона

Шлях від арени до маєтку барона пролягав вузькими вуличками торгового кварталу, де ще тривало метушливе життя. Крамарі доскладали товар, підмайстри згортали навіси, а десь із таверн долинали п'яні вигуки та сміх. Та ніщо вже не відволікало Арсена — його увага була повністю прикута до майбутньої зустрічі. Поруч ішов кремезний чоловік із сумішшю гордості й тривоги в погляді — барон Ерік Безстрашний, вікінг за походженням, який пройшов через вогонь і смерть, щоб урятувати те єдине, що в нього залишилося.

Маєток барона стояв на околиці кварталу, трохи осторонь від міської метушні. Він не був розкішним, але мав відчутну вагу сили — важка, основательна споруда з сірого каменю, що темніла під вечірнім небом. Високі мури, складені з грубо обтесаних брил, місцями поросли мохом, але трималися міцно, мов плечі старого воїна. Ковані ворота, прикрашені залізними головами драконів, рипіли, але не підпускали чужинців. На подвір'ї, освітленому смолоскипами, стояло кілька старих возів, біля стіни сушилися рибальські сіті, а в глибині виднівся довгий сарай — мабуть, для коней чи зброї.

Усе тут дихало суворістю і порядком. Обвітрені щити, складені під навісом, старі весла, притулені до стіни, запах дерева, смоли й морської солі — усе говорило про те, що тут жили люди моря, воїни, які звикли покладатися лише на себе.

Барон провів Арсена через подвір'я до головної будівлі. Важкі дубові двері, оббиті залізними смугами, відчинилися без скрипу — їх доглядали. Усередині пахло воском і старим деревом. Вузький коридор із кам'яною підлогою вів углиб, а на стінах тьмяно відблискували старі гобелени — вицвілі, але все ще впізнавані сцени морських битв та полювань.

Барон без зайвих слів повів Арсена на другий поверх. Сходи рипіли під вагою їхніх кроків, але трималися міцно. Нагорі було тихіше — тут мешкала родина.

Кімната Грети була невеликою, але затишною. Важкі штори з темно-синього оксамиту майже не пропускали світла, лише кілька променів вечірнього сонця пробивалися крізь щілини, освітлюючи дерев'яну підлогу. Посередині стояло велике ліжко з різьбленими дубовими стовпами — справжній витвір корабельних майстрів. Різьблення зображало хвилі, драконів і войовничих валькірій — усе те, що мало оберігати сплячу.

Біля ліжка — важкий дубовий стілець із високою спинкою, на якому лежала складена вовняна ковдра. Під стіною — проста дерев'яна скриня, окована залізом, мабуть, з одягом чи особистими речами. Над ліжком висів невеликий щит — не бойовий, а дитячий, дерев'яний, із намальованим ведмедем. Поруч — полиця з кількома книгами, свічкою та сухими травами, що пахли материнкою та м'ятою.

На ліжку лежала юна дівчина. Їй було років сімнадцять — вік, коли дівчина ще має бути сповненою життя, але тут життя ледь жевріло. Її обличчя, колись напевно вродливе й свіже, тепер було блідим, майже прозорим, як у тих, хто довго не бачив сонця. Високі вилиці все ще зберігали гордовитий вигин, а тонкі губи були міцно стиснуті, наче навіть крізь біль вона намагалася не показати слабкості. Її шкіра, змарніла від виснаження, здавалася надто тонкою — під нею ледь помітно пульсували жилки на скронях.

Але найбільше вражали очі. Вони були точнісінько такі, як у батька — блакитні, майже прозорі, мов лід у затоці фіорду. Та сама крижана глибина, той самий холодний, пронизливий відблиск, що передався у спадок разом із кров'ю північних воїнів. І водночас у них жевріло щось своє — не просто батьківська суворість, а тиха, незламна рішучість і глибокий, вистражданий спокій. Це були очі людини, яка вже зазирнула смерті в обличчя й не відвела погляду.

Її світле, майже біляве волосся, колись, мабуть, заплетене в тугу косу, тепер розсипалося по подушці м'якими хвилями, обрамляючи виснажене обличчя. На скронях і біля вух волосся було трохи темнішим, зберігаючи сліди колишнього здорового блиску. Худі, майже прозорі руки лежали поверх ковдри — пальці, довгі й тонкі, час від часу ледь помітно здригалися, наче навіть уві сні вона продовжувала стискати зброю. На правому зап'ясті тьмяно блищав простий срібний браслет — можливо, материн, а може, оберіг, подарований перед боєм.

Вона намагалася підвестися, коли почула кроки, та біль змусив її знову впасти на подушки, лише пальці судорожно стиснули край ковдри.

— Це Грета, — тихо промовив барон. — Їй сімнадцять. Вона була вартовою в той день, коли демони напали на наше поселення. Не відступила. Прийняла бій. Поки ми поверталися з походу, вона стримувала ворога разом із кількома воїнами... Лікарі сказали, що її хребет зруйнований магічним вогнем. У наших землях їй не допомогти.

Арсен мовчки підійшов, поклав долоню на плече дівчини. Браслет героя засяяв ледь помітним світлом — не зцілення, але знак істини. Він побачив уламки спогадів: палаючі будинки, демона з полум'яним мечем, якого вона вдарила списом у груди... і потім темряву.

Він відступив і глянув на барона.

— У її тілі залишилося прокляття, — сказав Арсен. — Сліди демона. Це не просто рана. Це чорна енергія, яка гальмує зцілення. Лікарі не допоможуть — це за межами їхнього розуміння.

Обличчя барона затьмарилося. Він відвернувся на мить, стискаючи кулаки.

— Я запізнився? — прошепотів він. — І все марно?

Та Арсен торкнувся браслета — той відгукнувся імпульсом знання. У його розумі виникли образи стародавнього ритуалу, спосіб витягнути енергію, зберігши життя.

— Є один спосіб, — сказав він. — Але шанс на смерть високий. Я можу спробувати витягти прокляття через браслет. Якщо щось піде не так...

Грета, яка мовчки слухала, ледве підняла голову. В її очах, блакитних, як у батька, не було сліз — лише та сама твердість духу, яку Арсен уже бачив у старому вікінгу.

— Батьку, — сказала вона хрипко. — Я більше не хочу страждати. І не хочу бачити, як ти вмираєш щодня поруч зі мною. Якщо він має шанс — нехай спробує.

Сльоза скотилася по щоці барона. Він кивнув мовчки, не в змозі сказати ні слова.

Арсен обережно поклав руку на плече дівчини. Браслет засяяв яскравіше, а потім раптово — вибух світла. Енергія вийшла з її тіла чорним клубом, немов дим, і з ревом увірвалася в браслет, пронизавши тіло Арсена, як блискавка. Героя підкинуло — в жилах пульсувало щось чужорідне, дике, але знайоме. Його сила зросла.