Розділ 22: Угода на крові

Барон сидів за важким дубовим столом, поруч із ареною, де внизу тренувалися його звірі. Гуркіт їхніх кроків та брязкіт ланцюгів відлунювали у просторі, змішуючись із глухим ревінням. Він пив густе темне пиво з масивного дерев'яного кухля, оздобленого карбованим сріблом. Поряд, мов нерухомі вартові, стояло кілька його воїнів — кремезні бородані у звірячих шкурах, із важкими сокирами, закинутими на плечі. Побачивши Арсена, барон ледь помітно кивнув і жестом запросив сісти навпроти.

Цей чоловік був не просто бароном — він був справжнім вікінгом, ярлом, що колись вів своїх людей через штормові моря. Його справжнє ім'я було Ерік Безстрашний, і він носив його з гордістю, як носять бойовий стяг. Йому ледь виповнилося сорок, але обличчя його здавалося набагато старшим — не від років, а від скорботи, що глибокими борознами пролягла на чолі й біля очей. Смерть дружини, каліцтво доньки, втрата рідного поселення — усе це лишило свій слід, викарбувавши на його рисах сувору, майже кам'яну маску.

Його тіло все ще зберігало міць старого бойового ведмедя. Широкі плечі ледь вміщувалися у важкому плащі з ведмежої шкури, а могутні руки, вкриті карбом старих шрамів, спиралися на стіл зі звичкою людини, яка звикла наказувати. Довге, попелясто-руде волосся було заплетене в товсту косу, що спадала на спину, — так, як носили воїни півночі, щоб ворог не міг схопити за волосся в бою. З обох боків голови, над скронями, волосся було виголене, відкриваючи шкіру, вкриту темно-синіми татуюваннями — рунами захисту та символами Одіна.

Обличчя Еріка було вирізьблене часом і вітрами північних морів: важка щелепа, поросла сивою щетиною, що пробивалася крізь рудуватий колір, глибокі зморшки біля очей, різкі вилиці. На лівій щоці, від скроні до підборіддя, тягнувся глибокий шрам — слід від пазурів демона, який мало не забрав його життя під час останнього нападу на їхнє поселення. Але головним були його очі — блакитні, майже прозорі, як лід у затоці фіорду. Вони дивилися на світ із холодною, втомленою мудрістю воїна, який бачив занадто багато битв і занадто багато смертей, але так і не навчився бути байдужим.

Поруч зі столом, притулена до дубової колони, стояла його зброя. Велика двучна сокира — не та, що носять прості воїни, а справжній витвір зброярів півночі. Її довге, майже в зріст людини, топорище було обмотане шкірою для кращого захвату, а важке лезо, широке й грізне, виблискувало навіть у тьмяному світлі арени. І хоч зброя була важкою, Ерік тримав її в одній руці так само спокійно й невимушено, як інший тримає легкий кинджал. Біля сокири, приставлений до колони, стояв його щит — круглий, дубовий, оббитий залізом по краю. На ньому, випалено по дереву, красувалося зображення дракара — довгого корабля вікінгів із високим носом, увінчаним головою дракона. Це був герб його роду, його минуле, якого він не зрікався.

— Ти той самий чужинець, що останнім часом здійняв чимало шуму в місті? — голос барона був низьким, глибоким, наче гуркіт каміння в гірській ущелині, але не агресивним.

— Мене звати Арсен, — відповів той спокійно, сідаючи. — Я чув, що ти придбав трьох кентаврів. Хочу поговорити про них.

Барон спрямував погляд на арену, де монстри — величезні, схожі на мутованих ведмедів, із додатковими кінцівками й магічними печатями на шкірі — билися між собою, здіймаючи хмари піску.

— Хороші створіння, — буркнув Ерік, не відриваючи очей від видовища. — Люди платять за це. А в мене… своя мета. Дочка…

Він ненадовго замовк, потім дістав із поясної сумки невеличкий медальйон — у ньому була мініатюрна мозаїка з обличчям молодої дівчини. Його пальці, звичні до важкої сокири, ніжно стискали метал, ніби він міг передати через нього біль, що не полишав його серце.

— Вона вижила після нападу демонів, — продовжив він. — Але ціною... Її хребет зруйнований. Тутешні цілителі безсилі. У столиці є маг, який, кажуть, може допомогти. Але ціна — шалена. Вистави, бої, контракти... Я мушу зібрати золото.

Арсен не перебивав. Його браслет-артефакт ледь відчутно потеплішав — це означало, що перед ним стоїть чоловік із важким серцем, але не злий.

— Я розумію тебе, — нарешті сказав Арсен. — Але ці кентаври… вони вже майже мертві. Поранені, без рук і ніг… Завтра на арені їх просто вб'ють. Це не буде видовищем. Це буде вбивство.

Ерік зітхнув. На мить у його крижаних очах промайнуло щось більше, ніж просто жаль. Можливо, сором.

— Я не купував їх, щоб мучити, — мовив він тихіше. — Але контракт підписано. Завтра вони мають вийти на арену.

— А якщо я їх викуплю? — спитав Арсен. — Якщо компенсую твої витрати й ще дещо зверху? Ти отримаєш кошти, а я врятую тих, хто ще може жити.

Ерік мовчав, дивлячись на Арсена. У його погляді боролися обов'язок і щось інше — те, що залишилося від честі воїна.

— Я чув про тебе, — нарешті сказав він. — Чув, що твій загін знищив демонів у маєтку священника і врятував дівчинку-сироту.

— Це правда, — коротко відповів Арсен.

Він уважно подивився на Еріка, на його згорьоване обличчя, на медальйон, який той досі стискав у руці.

— Твоя дочка зараз із тобою? У місті?

— Так, — глухо відповів Ерік. — Вона в моєму маєтку. Я тримаю її там, за нею доглядають.

Арсен помовчав, ніби зважуючи слова.

— Скажи… якщо я зможу допомогти їй… ти готовий служити мені? Тут, у цьому місті. Поки я не вирушу в інший осколок?

Ерік завмер. Його очі, холодні, як лід, раптом спалахнули — вперше за довгий час у них з'явилася іскра, схожа на надію.

— Ти можеш? — голос його ледь помітно здригнувся.

— Спершу я маю побачити її, — відповів Арсен. — Тільки тоді скажу напевне.

Ерік повільно підвівся. Його ведмежий плащ важко впав на плечі. Він глянув на свою сокиру, на щит із драконом, потім знову на Арсена.

— Якщо ти даси моїй дочці шанс жити — я твій. Клянусь Одіном і предками.

Він зробив паузу, потім додав:

— А кентаври… забирай їх просто зараз. Я розірву контракт. Заплачу неустойку зі свого. Репутація… переживу.