Розділ 14: Нові охоронці та втрачені надії

Двох злодюг, спійманих уночі, тимчасово помістили до спеціального приміщення — невеликої, але міцної відкритої клітки з товстих металевих грат. Вона стояла окремо на території, неподалік від кузні, так що на неї вільно падало сонячне світло і долинали звуки молота по ковадлу. Клітка була старим пристроєм для диких тварин, тепер відремонтованим і закріпленим на кам'яному фундаменті. Решітка зачинялася важким сталевим засувом, який лязгнув гучно та остаточно, а поряд, затуливши спис, чергував один із воїнів з холодним, байдужим поглядом.

Саме в цей час, коли сонце піднялося вище і тіні стали коротшими, до Арсена, що стояв на кам'яному ґанку, оглядаючи роботу, підійшов командир найманців Роланд. Він був кремезним бійцем із коротко підстриженою сідою бородою, що нагадувала щітку, і з пронизливими блакитними очима, які бачили занадто багато.

— Пане, — звернувся він, вклонившись злегка, по-військовому, — прийшли троє моїх товаришів. Ті, про яких я згадував. Стоять онде — біля старого ліхтаря.

Арсен глянув у вказаному напрямку. На межі тіні від стіни і сонячного світла, немов три стовпи з м'язів і втоми, стояли троє чоловіків. Вони були виснажені, змарнілі, одягнені в пошарпані, грубі сорочки та зношені штани, затиснуті саморобними ремінцями. Але вони стояли прямо, руки опущені вздовж тіла, плечі розпрямлені. У їхніх поглядах, спрямованих кудись крізь Арсена, у простір минулого, не було ні благання, ні покірності — лише спокійна, вироблена роками витримка людей, які бачили війну, торкнулися смерті й, на диво, вижили. Арсен жестом, коротким і чітким, дав знак підійти.

Вони рушили вперед не поспішаючи, їхні кроки були твердими, незважаючи на очевидну втому. Першим підійшов і став перед Арсеном старший — чоловік років сорока п’яти, із посивілим волоссям, зібраним у короткий, акуратний хвіст, з білою перев'язкою на лівому плечі, під якою вгадувалась жорстка конструкція, що підтримувала травмовану кінцівку. Його обличчя було вкрите сіткою старих дрібних шрамів, а на щеці лежав один великий, білуватий, що перетинав вилицю від вуха до підборіддя. Його звали Тарен.

— Лорде, — голос у нього був хрипкуватий, низький, наче тертя каменя об камінь, — я — Тарен. Це — Мірко, — він кивнув на чоловіка праворуч, молодшого, з темним волоссям і кульгавою поставою, але з неймовірно пильними, сірими очима, що безперервно сканували простір. — А це — Стен. — Це був найстарший, чоловік під шістдесят, сухий і жилавений, з обличчям, зморщеним немов старе полотно, але з прямим, як вісь, хребтом.

Тарен зробив невелику паузу, набираючи повітря, ніби кожне слово давалося йому з труднощами.
— Ми служили в охороні міської цитаделі. Двадцять років... Та після поранень — мене на стіні, їх у сутичках на вулицях — нас викинули. Як непотрібний лом. Жодної допомоги, жодного милосердя. Пенсії не існує для таких, як ми. Щоб не здохнути з голоду, ми були змушені спати в закинутих складах, годуватися тим, що впало з воза... — Він зітхнув, не намагаючись приховати гіркоти і втоми, що просочувалася в кожну зморшку. — Якщо чесно... ще трохи, й довелося б самому йти на ринок невільників. Там хоч годують. Хоч є дах.

Мірко і Стен мовчки кивнули, не опускаючи очей. У їхніх поглядах не було підлості чи вмовляння — лише гола, змучена нуждою гідність, яку ще не зламали.

Арсен вдивлявся в них мовчки, відчуваючи щось знайоме, рідне — ту саму втому від несправедливості, глибокий біль покинутості і ту тьмяну, але незгасиму жагу встояти, не впасти на коліна. Він бачив солдатів. Зламаних, але не розбитих. І це було цінніше за будь-які рекомендації. Нарешті, він коротко кивнув.

— Якщо ви щирі — тоді добре. Місце, дах, їжа — це буде. Але це не милість. Служба буде важкою. Служіть чесно, стежте за цими стінами, як за своїми, і, можливо, ви отримаєте другий шанс не просто вижити, а жити.

Він обернувся до Марка, який стояв у тіні ґанку, готовий до наказів:

— Влаштуй їм місце в бараці з вартовими. Видай чисту одежу, теплу їжу. І перш за все — нехай вип’ють води з бочки, що в коморі біля моїх покоїв. Там додано зілля. Воно відновлює сили та лікує старі рани.

Марк вклонився, його обличчя залишилося незворушним, але в очах промайнуло задоволення, і він подався виконувати наказ, рухаючись швидкою, економною ходою.

Командир Роланд, який стояв поруч, спостерігаючи за сценою, аж посміхнувся вперше за кілька довгих днів. Ця усмішка розгладила жорсткі зморшки навколо його очей.

— Дякую вам, мій лорде, — сказав він тихо, але з відчутним відтінком чогось, що нагадувало полегшення. — Ви навіть не уявляєте, що це для них означає. Вони не просто знають службу. Колись, за старих часів, вони були серед найкращих. Якщо зілля справді таке... як кажете, ви скоро побачите це самі. І маєток отримає не просто варту, а щит.

Тим часом троє новобранців стояли, немов не вірячи своїй удачі. Сонячне проміння гріло їхні обличчя, а з кузні долітав знайомий, впевнений стукіт молота. У їхніх очах, поряд із втомою, почало розгорятися щось інше — далека, забута іскра надії.