Розділ 13: Ранковий порядок і несподівані гості

Новий день у маєтку почався ще до сходу сонця, коли небо на сході лише починало світлішати, наливаючись холодним, водянистим перламутром. Легкий, молочний туман стелився над землею, зриваючись з похмурої трави і схирлого даху головної споруди, де в одному з вікон уже палав жовтуватий, неспокійний свічковий світло. Перші різкі промені сонця, прорізавши мряку, торкнулися сірого каменю замкових мурів, і в цю мить у дворі закипіла робота.

Після швидкого, проте ситного сніданку — каші з копченою шинкою та чорного хліба — ніхто не гаяв часу. Селяни, ще з закляклими від непривичного сну спинами, але зі ще більш твердим виразом у очах, зібралися за вчорашніми групами. Їхні рухи були ще повільні, але цілеспрямовані. Одна група, озброєна сокирами та пилами, рушила в сад, в хаос сплетених гілок. Звук перших ударів по дереву, гучних і рішучих, розірвав ранкову тишу. Інші, з лопатами та мотиками, почали обчищати подвір’я, викорчовуючи з міжплиткових щілин буйні будяки та кропиву. Ще кілька чоловіків, найміцніших, під керівництвом самого Марка, взялися за кам’яний паркан — їхні лома з дзеньком били по вп’ялому в камінь корінню, а скрегіт металу по каменю лунав сухим, бойовим ритмом.

Коваль вже з перших променів сонця оголосив свою кузню відкритою. Його стукіт молота — міцний, металевий, рівний — став басовою партією в симфонії відновлення. Разом із синами, хлопцями з напруженими від напруги м’язами на руках, та велетнем Горном він зайнявся ремонтом вхідних воріт. Старі, проржавілі петлі скреготіли під ударами, важкі залізні смуги випростовувалися на ковадлі. Горн, закотивши грубі полотняні рукава, оголивши руки, вкриті жилами мов корінням, спокійно піднімав цілі балки та важкі залізні пласти, ніби це були дитячі іграшки. Його величезне обличчя з потужними дугами брів і глибоко посадженими очима було зосередженим, рухи — обдуманими і точними. Він працював мовчки, лише іноді коротко киваючи на запитання коваля, але його присутність змінювала масштаб роботи, роблячи її можливою.

Тим часом, коли сонце тільки-но зійшло над обрієм, до двору повернулися мисливці, сини лісника. Вони з’явилися з туману, як привиди: високі, стрункі, в м’яких потертих куртках з шкіри, їхні обличчя були виснажені нічною вартою, але очі горіли холодною, задоволеною пильністю. Вони вели з собою двох фігур. То були невдахи-злодії, брудні, з переляканими, хитлими поглядами, з опущеними головами. Їхні одяги, груба вовна та пошарпані штани, були розірвані в кількох місцях, мабуть, від боротьби або непомітного перелазу через колючі зарості. Обоє були міцно зв’язані лозою, руки закинуті за спину. Мисливці безшумно привели їх і зупинилися перед головним входом, чекаючи.

Історія була простою. Під самий ранок, коли темрява була найглибшою, ці двоє спробували перелізти через захаращену, дику частину кам’яного паркану, мабуть, сподіваючись знайти в занедбаному маєтку щось цінне. Вони не очікували, що вже першу ніч територію патрулюють професіонали, чиї очі бачили в темряві краще за кота. Злодіїв взяли майже без шуму, відібравши у них кілька тупих ножів та короткі, обпалені вогнем палиці-дубинки. Не бажаючи порушувати нічний спокій лорда через таку дрібницю, мисливці вирішили доповісти зранку.

Коли Арсен, вже одягнений у простий, але якісний камзол темного кольору, вийшов на ґанок, його погляд миттєво оцінив ситуацію. Він мовчки оглянув брудних і наляканих полонених. Його погляд був не гарячим від гніву, а холодним, важким, ніби гиря з льоду. Він не кричав, не погрожував.

— Поговоримо пізніше, — коротко кинув він, не відводячи від них очей. — Нехай трохи подумають, що з ними буде. Час іноді змушує людей говорити більше, ніж батіг.

Злодії мовчали, похитувались на ногах, але по їхніх блідих, заляканих обличчях, по затремтілих губах було видно: страх, холодний і глибокий, уже почав свою роботу. Мерехтіння розуму, що малювало найгірші варіанти долі, було страшніше за будь-яку негайну погрозу.

Один із найманців охорони, що стояв поруч, притуливши спис до плеча, хмикнув. Він був кремезним чолов’ягою з обвітреним обличчям і глузливими зморшками біля очей.
— А може, лорде, — пожартував він, кивнувши у бік полонених, — віддати їх нашому огру на вечерю? Глянь, який він голодний ходить, важке залізо носить…

У цю саму мить якраз повз, несучи на плечі майже виправлену залізну балку воріт, проходив Горн. Почувши жарт, він зупинився. Повільно, з важким скрипом кістлявих колін, велетень обернув свою величезну голову до зв’язаних. Його маленькі, глибоко посаджені очі звужувалися. Він нахилився трохи вперед, так що його тінь накрила злодіїв, і промовив низьким, гугнявим, але надзвичайно чітким голосом:

— Ням-ням... люблю біле м’ясо…

Потім він повільно, нарочито, провів величезним язиком по товстих губах, кинув на обох погляд спідлоба, сповнений такої первинної, тваринної цікавості, що у полонених ноги буквально підігнулися. Один із них ледь не впав. Горн мовчки, не поспішаючи, розвернувся і пішов далі, його могутні плечі трохи тремтіли.

Щойно завернув за ріг сараю, велетень притулився спиною до стіни, заклав велетенську долоню до рота і тихо, але щиро пирснув у кулак — ледь стримавши регіт, розуміючи, що міг зіпсувати всю серйозність моменту. Для нього це був чудовий жарт.

Але для двох розбійників у дворі жарту не існувало. Вони поблідли ще більше, здавалося, навіть губи у них посиніли від жаху. Вони стали мовчазні, нерухомі, мов витесані з каменю статуї страху. Цей страх закрався в кожну їхню пору, паралізував волю. І саме цього ефекту, цієї глибокої, мовчазної паніки й хотів досягти Арсен. Тепер вони були готові розказати все. Але розпитувати їх він буде не зараз. Нехай ще побояться. Страх — найкращий каталізатор правди.