Розділ 9: Виклик на піщаному колі

Арсен, супроводжений спокійною постаттю Корвіна та непорушними фігурами Дюка з товаришем, продовжував шлях глибше в серце ринку. Повітря тут було ще важчим, насиченим спертим потом, пилом і залізним присмаком крові. Але раптом його внутрішнє чуття, нагострене тисячами годин у вирі бою, різко смикнуло його, немов невидимий магніт. Енергія, що линула звідти, була дикою сумішшю: нестримна фізична сила, терпкий присмак болю, гіркий осад відчаю і щось ще — стійкий, незаламаний дух, що боровся за виживання на самому дні.

Це виявилася арена. Просторий круг, обнесений високою дерев’яною огорожею, пісок на якій був зім’ятий, поцяткований темними плямами. В центрі цього кола стояло створіння.

Він вражав з першого погляду. На відміну від своїх зелених або сірих родичів, цей огр був альбіносом. Його могутнє тіло, заввишки з невелике дерево, було вкрите короткою, щільною шерстю білосніжного, майже молочного кольору, що контрастувала з похмурим середовищем арени. Зараз ця шерсть була забруднена пилом, поцяткована багряними плямами свіжих ран і темними загорілими слідами старого крововиливу. Кожен м’яз під нею був виразним, напруженим, ніби виліпленим з білого каменя. Велика голова з масивною щелепою та виступаючими іклами, характерними для його виду, надавала йому хижацького, первісного вигляду. Але це була не звіряча тупість. У його поставі, у способі тримати голову відчувалася незвична для цих істот стриманість.

І тоді погляд зупинявся на очах. Вони були не червоними, як часто буває в альбіносів, а яскраво-бурштиновими, пронизливими, з вузькими, як у великої кішки, зіницями. Але в цих хижацьких очах горів не звіриний розум, а щось глибоко людяне. У них читалася не лише біль і виснаження, але й тяжкий, набутий стражданнями інтелект, гірка усвідомленість свого стану та незгасна іскра волі. Це були очі істоти, яка пам’ятала себе.

Щойно він переміг. На піску валялися два величезних, химерно забарвлених тигра з демонічними рогами на лобах. Їхня шкура диміла слабким чорним димом. Білосніжний огр стояв, важко дихаючи, в одній руці тримаючи дерев’яну палицю, оздоблену важкими металевими кільцями, яка тепер була пошматована. Бій був не на життя, а на смерть — це було видно. І Арсен, спостерігаючи за останніми моментами сутички, відчув невловимі зміни. З тіл убитих хижаків щось вивільнилося — темна, демонічна енергія. Огр, наче губка, втягнув її в себе. Його біла шерсть на мить аж просвітилася зсередини лихтарним, нездоровим лиском, рани затяглися трохи швидше, м’язи здригнулися від нового приливу сили. Він не просто переміг — він поглинув частину сили своїх ворогів.

Біля арени, розмахуючи руками, стояв товстий купець у розкішному хутрі — власник велетня.
— Бачили?! Бачили, яка сила?! — він горланив до натовпу, пітніючи від хвилювання. — Останній бій на сьогодні! Десятий поспіль! Хто зможе перемогти мого чемпіона — дві тисячі золотих! Дві тисячі! Хто насмілиться?!

Натовп гув, але вперед не виходив ніхто. Власник убитих тигрів, худий чоловік з лихим обличчям, кусав губи. Гроші — дрібниця. Два унікальні хижаки, вирощені з немовлят, навчені, привезені з демонічних лісів за безліч миль — мертві. Він ще не усвідомлював повністю, що втратив не лише звірів, а й частину вкладеної в них темної магії, яку тепер перейняв його переможець.

Арсен зробив один чіткий крок уперед, вийшовши з тіні.
— Я вийду.

Тиша впала раптово, а потім змінилася шепотом. Купець обернувся, його пихатий погляд пробіг по Арсену — без лат гладіатора, без бойового розмалювання.
— Ти? — він випустив зневажливий усміх. — Ти не схожий на бійця, друже.

— Моя ставка — дві тисячі золотих, згідно з твоєю обіцянкою, — голос Арсена був спокійним, але пролунав, наче удар дзвону. — Але я додаю ще тисячу. Якщо загину — твої три тисячі. Якщо перемагаю — я забираю його з собою.

Купець замовк. Розум керував жадібністю: огр був сильний, але виснажений. Браслет контролю на його зап’ясті, що стримував найдикіші спалахи, вже маячив, потребуючи дорогої підзарядки у артефакторів. Три тисячі золотих — це була спокуса. Він швидко прикинув і кивнув:
— Гаразд. Угода. Але якщо твої люди після... матимуть претензії.

— Не матимуть, — коротко відрізав Дюк, не відходячи від Арсена. Потім він нахилився до свого командира, його обличчя було похмурим. — Пане. Дозволь мені замінити вас. Це безглуздий ризик.

Арсен повернувся до нього, і в його погляді не було місця для суперечки.
— Ні, Дюку. Ти прекрасний воїн. Але цей бій — мій. Він не лише про силу.

І ось він був на піщаному колі. Без обладунків, лише в темному плащі, що ледве ворушився від повітря, що тремтіло від напруги. У його правій руці — довгий, серйозний полуторний меч. Він стояв нерухомо, але ця нерухомість була страшнішою за будь-яку розминку. На обличчі Арсена не було ані злості, ані егоїзму — лише абсолютна, крижана рішучість. Він виглядав не як боєць, що прагне слави, а як сама необхідність, природна сила, що спустилася вбивати.

Навіть огр, загартований сотнями битв, зрозумів різницю. У його бурштинових, хижацьких очах промайнула не тільки готовність до бою, але й миттєве, глибоке розуміння небезпеки. Його біла шерсть на шиї на мить зігнулася. Але він не відступив. У його людяному серці, схованому в могутній грудній клітці, горіла не лише бажання вижити, а й сліпа, дика надія на волю, що мерехтіла за цим поєдинком.

Суперники зблизилися. Напруга сягала піку. Білий огр напав першим, його рух був швидким і страшним для його розмірів. Його дубина з металевими кільцями звисла з жахливим свистом, піднімаючи хмару пилу. Удар, здатний розтрощити камінь, обрушився в порожнечу. Арсена вже не було там. Він з'явився ліворуч, його постава була розслабленою. Він не контратакував. Він спостерігав. Вивчав рухи, реакції, дрібні ознаки втому в могутньому тілі. Це була не битва, а холодна, методична демонстрація переваги. Огр бив знову і знову, його атаки ставали точнішими, стриманішими, але Арсен уникав їх з неймовірною, майже зухвалою легкістю, його меч лише іноді знишком відбивав найнебезпечніші удари, розливаючи по арені сітку іскор.