Розділ 8: Ринок рабів

Середній квартал міста прокидався повільно, немов боровся із важким сном. Повітря, ще прохолодне від ночі, починало грітися від перших сонячних променів, що ковзали по стріхах. Гомін ранкових торгівлень, запахи свіжого хліба та диму з жаровень поступово наповнювали вузькі вулички, але тут, біля дерев’яного палісаду, панувала інша атмосфера — важка і застигла.

Арсен ішов попереду, його темний плащ ледве ворушився від кроку. Поруч, невідступно, крокував священник Корвін у своєму поношеному, але чисто-випраному одязі. Позаду, на відстані двох кроків, ритмічно лунали кроки трьох мечників Золотого легіону.

Ринок невільників відкрився перед ними як окреме, пригнічуюче царство. Високий дерев’яний палісад з гострішими верхівками, вартові на вишках, що сперлися на списах. Пахло не їжею, а важкою сумішшю пилу, застарілого поту, залізної іржі та чогось солоного — сліз чи відчаю. На вході стояли охоронці з чорними пов’язками на лівому плечі — безмовна, але зрозуміла кожному мітка дозволу торгувати людськими долями.

Один із вартових, кремезна людина з шрамом через брови, хотів було перешкодити, але Корвін тихо промовив:

— Герой-лорд. Має право на вербування.

Слово «герой» повісило в повітрі. Охоронець ковтнув повітря, його погляд швидко пробіг по Арсену, від його спокійного обличчя до мечників позаду. Він мовчки відступив, відчиняючи важку дерев’яну браму.

Всередині відкрився добре організований, але похмурий світ. Довгі ряди дерев’яних кліток, деякі просто під відкритим небом, інші під шкіряними наметами. Повітря гуло від приглушеного галасу: окремі вигуки торговців, плач дитини, лязг ланцюгів, що брязкали при кожному русі. Біля кожної огорожи стояли таблички, але Арсен не читав їх — він дивився в очі. У деяких він бачив пустку, згаслий вогонь, у інших — тиху ненависть, у третіх — останню іскорку надії, що тліла на дні. Одні невільники сиділи, згорнувшись, інші стояли, впершись поглядом у землю, а декілька пар очей зустріли його погляд сміливо, навіть викликаюче.

Корвін, не питаючи, повів його вздовж ряду, його власне обличчя було суворим, згладжуючи звичну тиху доброту.

— Ось, — він зупинився біля більшої, ніж інші, клітки.

Там сиділа родина. Чоловік, Олден, був немов витесаний зі старого дуба. Його широка грудь і моглиті плечі коваля говорили не лише про професію, але й про кров: у його статурі, у широкій кістці та кремезній, міцній посаді тіла проступали риси гномів. Він був нижчим за середньорослого людину, але ширшим у плечах, міцнішим здавався кожен суглоб. Але руки... Руки були творінням часу та вогню: потовщені пальці зі сплощеними кістками, ладоні, вкриті мереживом блискучих від вогню та ударів молота шрамів і грубих, жовтуватих мозолів. Вони лежали на колінах, нерухомі, але кожен сухожилок на них говорив про приховану силу. Його обличчя було грубим, з широкою щелепою, трохи приплюснутим носом та глибокими зморшками біля очей, ніби вирізаними димом і кропіткою працею. Але очі... очі були ясними, сірими, як зимова сталь, і дивилися вони не знизу догори, а рівно, з гіркою, але незламною гідністю.

Поруч, притулившись до нього плечем, сиділа його дружина, Міла. Вона була тендітною на тлі його могутності, але в її поставі була та сама, лише жіноча, твердість. Її руки, тонкі і з витонченими пальцями кухарки, міцно обіймали плече молодшої дочки. Волосся, вкрите пилом, було зібране в суворий вузол, з якого вибивалися сріблясті нитки. Її обличчя, виснажене турботою, все ще зберігало сліди колишньої ніжності та справжньої, тихої краси — правильні риси, великі, темні очі, тонкі дуги брів. В куточках її вуст лежала стомлена лагідність. Вона дивилася не на людей, а кудись всередину себе, ніби уважно слухала щось дуже важливе.

Дочка, дівчинка років десяти, була копією матері в мініатюрі — така ж тендітна, з таким же правильним, вродливим обличчям, великими темними очима та густим, темним волоссям, що вибивалося з-під простого хустика. Вона ховала обличчя в складках материної сукні, але час від часу визирала одним оком, великим і темним, повним немого питання та тієї чистої жахіття, яка ще не встигла перетворитися на звичку. Двоє синів-підлітків, мініатюрні копії батька з ще не окреплілими плечима та тією ж гномівською кремезністю в рисах, сиділи, стиснувшись, їхні погляди були опущені, а кулаки стиснуті аж до білизни в кістках.

Біля клітки, голосно розмовляючи, стояли троє. На чолі їх — гном Нардул. Він був невисоким навіть для свого роду, але широченним у плечах та животі. Його товста шия немов зливалася з головою, обличчя було червоним, з великим, м’ясистим носом і маленькими, блискучими, наче дві чорні цвяхи, очима. Він був одягнений у дорогу, але кричущу сукню з барвистого оксамиту, з золотими шнурками та перстнями на кожному пальці, які блищали неприродньо на сонці. Кожен його жест був розмашистим і шумним, наче він прагнув заповнити собою весь простір.

— ...Напівгном! Ганьба для нашої крові! — вигукував він, розмахуючи товстою, прикрашеною перстнями рукою в бік Олдена. — Бачили б ви його роботу? Желепо! Негідне гнома залізо! Викуплю їх усіх — будуть ворочати залізом на моїй ковальні до останнього подиху. Хай знають своє місце.

Корвін нахилився до вуха Арсена, його голос був ледве чутним, але кожне слово виразним:

— Це Нардул. Вигнанець зі свого клану за брехню та підлість. Він не кузнець — він перекупник. Тепер він у гільдії кузнеців — там головне прибуток, не майстерність. Його ковальні шикують брак для гарнізону. Якщо Олден потрапить до нього, вони не виживуть і року.

Арсен мовчки подивився на коваля. Олден підняв голову, і їхні погляди зустрілись. У погляді невільника не було благання — лише холодна оцінка і прихована глибока сила. Це був погляд людини, яка знає ціну собі та своїй праці, навіть у ланцюгах.

— Щось сказав? — голос Арсена пролунав рівно, без звичайної для ринку метушливої агресивності, але саме ця спокійна твердість змусила гнома різко обернутися.