Розділ 3: Шлях крізь попіл і кров

Після тижня важкої праці, зцілення та відновлення, загін Арсена був готовий до подальшої дороги. Легіонери, вже повністю одужалі й загартовані, зібрали залишки спорядження загиблих побратимів. Усі тіла були з почестями поховані поряд із місцем останнього бою. Арсен, разом із капітаном Дюком, мовчки стояли біля свіжих могил. Вони не промовляли ні слова, та їхній сум був спільним. Арсен знав цей біль — його побратимів на війні, де росія напала на Україну, також було вбито. Занадто багато смертей, занадто багато імен, що залишились у памʼяті.

Коли останній хрест був поставлений, загін вирушив у путь. Їхньою метою було найближче місто, яке Дюк памʼятав ще з часів мандрівок із попереднім героєм. Шлях пролягав через лісисту місцевість, де незабаром вони натрапили на зруйновану садибу. Дах хати був вигорілий, дерева навколо — обвуглені, а паркан повалений. На землі, серед попелу, лежало тіло старого чоловіка — лісника, власника цього обійстя.

— Це був добрий чоловік, — похмуро мовив Дюк. — Ми купували в нього мʼясо та ягоди. У нього було двоє синів — молоді, сильні мисливці. Їх тут немає…

Сліди навколо були очевидні: глибокі відбитки важких чобіт, сліди боротьби, сліди волочіння. Розбійники. Дюк це підтвердив.

— То їхня робота. Тепер вони тут орудують…

Не гаючи часу, Арсен разом із легіонерами рушив по сліду. Двоє зброярів відстали трохи позаду, супроводжуючи дві повозки, навантажені зброєю, обладунками та трофеями з минулого бою.

Уже надвечір загін вийшов до галявини, де, сховавшись між деревами, побачили розташування табору розбійників. Близько півсотні чоловік розмістились у безладі навколо багать, не чекаючи нападу. Це була зграя — не військо. У когось була кольчуга, хтось мав шкіряні лати, а хтось — лише рвану сорочку. Озброєні мечами, палицями, булавами. Бійці — зброд, не варті честі.

Арсен лише кивнув, і легіонери почали рух. Першою хвилею в повітря злетіли пілуми — кожен воїн кинув по одному. Жоден не схибив. Половина табору була зметена ще до того, як вороги зрозуміли, що відбувається. Це не був чесний бій. Це було очищення. Покарання.

Дюк віддав команду, і воїни збудували формацію — стіну щитів. Підготовлені, мов один механізм, вони зустріли навалу тих, хто залишився. Стріли ворогів не долітали або ковзали по щитах. Їхні спроби пробити лаву легіонерів ламались об броню та дисципліну. Бій тривав, але перевага була на боці Арсенового загону.

Тоді зʼявився він. Ватажок. Високий, кремезний, але рухався з неймовірною швидкістю. В обох руках він тримав мечі, якими володів бездоганно. Його аура була спотвореною — темною, немов відлуння демонічної присутності.

Арсен відчув, що це його поєдинок. Він підняв руку:

— Це мій бій.

Легіонери миттю розступились, утворивши коло. Їхній Лорд ішов у бій. Вони ще не бачили, на що він здатен, але не сумнівались у його праві вирішувати.

Арсен взяв свій полуторний меч обома руками. Вони зійшлись у центрі кола. Ватажок ударив першим — шквал ударів з обох мечів був небезпечним і швидким. Але Арсен, керований навичками, які отримав завдяки браслету та памʼяті, не поступався. З кожною хвилиною він ставав сильнішим. Кожен рух суперника ставав зрозумілішим. І тоді він збагнув: більше нічого не може навчитися від цього бійця. Його вміння досягли межі, яку ця битва могла дати.

Без вагань, Арсен зробив вирішальний крок. Меч пройшов по дузі — і голова ворога полетіла вбік. Кров хлинула фонтаном, але жодна крапля не торкнулась Арсена.

В ту ж мить із тіла переможеного вилетів згусток темної енергії — схожої на демона, але меншої. Він влетів у браслет Арсена й розчинився в ньому. І тоді Арсен відчув нову здатність. Тепер він міг частково відчувати емоції людей. Особливо — коли ті брешуть. Це було нове знання, новий рівень розуміння. Поверхневе, але потужне.

Легіонери мовчки спостерігали. Вони ще більше переконались у силі свого Лорда. Світ змінювався — і з ним змінювався Арсен. І все лише починалось…