Розділ 2: Воїни, що вижили

Арсен разом із двома досвідченими зброярами розбив табір у захищеному від вітру заглибленні між скелями. Сухе каміння, кілька покинутих возів і повалених дерев дали змогу зібрати нехитрі матеріали для укриття. Вони швидко спорудили десять наметів, у кожному з яких знаходився поранений воїн — легіонер, який вижив у страшній битві з демонами.

Серед них головним був Дюк — чоловік років сорока п’яти, зростом близько 185 сантиметрів, коренастої, м’язистої тілобудови. Коротке темне волосся трохи вибивалося з-під шолома, а на мужньому обличчі темніла щетина кількаденної давності. На лівій брові тягнувся шрам — не потворний, а навпаки, додавав його обличчю елегантної мужності, наче печатка досвіду.

Решта легіонерів були не менш загартовані — усі з армії, що спеціалізувалася на боротьбі з демонами. Їхній стан був критичним: відірвані руки та ноги, розтрощені груди, роздерті животи. Дехто був без свідомості, інші стогнали крізь зуби, скрегочучи від болю. Їхні очі були ще живі, але згасали — у цьому світі не існувало способу повернути людину з таких ран. До тепер.

Коли Арсен вбив демона у фіналі битви, браслет на його руці спалахнув. Разом із цим у свідомість Арсена увірвалися чужі спогади — знання. Він не розумів слів, не знав мови, але розумів сенс: як створити два види еліксирів. Один — відновлював тіло, включно з втраченими частинами. Інший — посилював фізичний стан, зміцнюючи силу, витривалість, швидкість і реакцію. Все це — із частин тіл убитих демонів.

Арсен став навпочіпки біля тіла демона, що ще диміло вогняною кров’ю, і приклав браслет до його чорного мертвого серця. Браслет ожив — сам втягнув частини істоти, немов ковтаючи матеріал. Одне за одним, нутрощі, кров, уламки рогів та кігтів зникали, переміщуючись у магічне кільце, що спалахнуло світлом. Там зберігались майбутні еліксири.

Браслет, мов живий, почав автоматично творити зілля, але не без обмежень. Легування тривало не годину — воно зайняло цілий тиждень. Арсен одразу зрозумів: еліксири не можна створити в необмеженій кількості навіть за допомогою магії. Після бою з демоном він встиг перемістити основні інгредієнти — нутрощі, серце, очі та елементальну жовч — до магічного персня-хранилища, але навіть із ними створення кожного флакону потребувало часу.

Магія браслета працювала без його втручання, автоматично, наче жива алхімічна кузня, але надто повільно — один-два флакони на кілька годин. Крім того, кожен поранений потребував кілька доз, аби тіло не відторгало силу. Надмірне зцілення могло спричинити внутрішній вибух сили — судоми, гарячку або навіть летальний колапс.

Арсен уважно розраховував — по два флакони щодня на одного воїна, поступове зцілення, година за годиною. Він чергував із помічниками, давав пити ліки тільки тоді, коли пульс і дихання стабілізувалися. Деяким потрібна була доба, іншим — п’ять днів. Але через тиждень усі десятеро стояли на ногах.

Коли Арсен вперше почав лікувати легіонерів, вони не виявляли сентиментів. Ніхто не розпускав соплів, не плакав від вдячності — ці чоловіки пройшли через пекло і просто визнали силу нового героя, якого прийняв сам артефакт. В їхньому світі таке не траплялося. Магія лікування існувала, але не такого масштабу, щоб повертати втрачені кінцівки й дарувати нове життя. Арсен став Лордом, носієм сили, що дісталася йому від вищих сил цього світу

І тепер, коли всі десятеро встали на ноги, стало видно, ким вони були насправді: кріпкі, загартовані воїни, одягнені у металево-шкіряні обладунки. На руках — наручі, на головах — шоломи з гребенем, за спинами — квадратні щити, як у легіонерів старого світу. У кожного — меч середньої довжини і три пілуми на ременях.

Вони вишикувалися в шеренгу. Не з примусу — з честі. З поваги. Арсен прийняв це, як належне, не потребуючи слів.