Розділ 35: Нові союзники

Зранку, як і було домовлено, Арсен разом із кількома своїми воїнами вирушив до ринку. Біля входу в торгові ряди на нього вже чекав барон Ерік Безстрашний — кремезний чоловік із жорстким, загартованим обличчям і сталевим поглядом.

— Еріку, — промовив Арсен коротко, без зайвих церемоній. — Маємо справу.

— Слухаю, пане, — відповів той рівно.

Вони рушили поруч, за ними — мечники. Місто ще тільки прокидалося, і вулиці були не такі тісні, як зазвичай.

— Поселення на кордоні, — сказав Арсен. — Мер повідомив, що на нього напали демони. Воєвода загинув, люди відбилися, але ситуація нестабільна. За десять днів я йду туди.

— Це село з родючими землями, — коротко підтвердив Ерік. — Я там був. Через нього тече мала річка, вона впадає у велику, що проходить крізь місто. По ній можна спустити човни, але пристані в поселенні немає — просто берег.

Арсен зупинився і подивився барону в очі:

— Орендуєш два нормальні дракари, щоб були міцні й не розвалилися в дорозі. Золото є — мер дав. Вибереш сам і підготуй своїх людей, без зайвого шуму. Похід буде непростим.

— Зрозуміло, пане, — відповів Ерік. — До походу буду готовий.

— Добре, — кивнув Арсен. — Побачимося увечері. А зараз — до ринку.

Він рушив далі, а барон розвернувся і пішов у свій бік.

Арсен ішов по жвавому ринку разом зі своїм вірним супутником — гігантом огром на ім'я Ґорн. Серед гамору й запахів спецій, прянощів і свіжої випічки раптом до них підійшов знайомий купець — той самий, у якого Арсен раніше купував гномів. Його обличчя світилося хитрим задоволенням.

— Пане герою, — звернувся він низьким голосом, — я казав, що привезу щось цікаве. Прошу, підійдіть до моєї лавки. Я знаю, вам подобаються неординарні особистості. І в мене саме такі є.

Він провів Арсена та Ґорна до невеликої клітки, в якій перебувало п'ятеро орків. Вони не були схожі на звичайних рабів — у їхніх поглядах горіла незгасна лють, а в поставі відчувалася звичка до бою, а не до покори.

Маґраш, ватажок, височів над іншими — майже на зріст із Ґорном. Його темно-зелену шкіру вкривали руни, нанесені шаманами племені. Кожна з них була знаком його життя, його боїв, його втрат. На лівій щоці — руна «Вовча лють», яку він отримав після першого самостійного полювання ще підлітком. На правій — «Сокира предків», знак того, що він убив свого першого ворога в чесному бою. На грудях, над серцем — найголовніша руна, яку шаман наносив лише ватажкам: знак вождя, оберіг, що мав берегти його рід. Грудну клітку перетинали три глибокі шрами — сліди від пазурів велетенського ведмедя, з яким він бився ще в юності, захищаючи молодших. Його обличчя, грубе й різке, прикрашала коротка чорна борода, заплетена в кілька тонких кісок, унизаних металевими намистинами. Чорне, майже смоляне волосся було стягнуте в тугий вузол на потилиці. Очі — бурштинові, з вертикальними зіницями — дивилися на Арсена без страху, лише з настороженістю дикого звіра.

Поруч стояв Ґроммаш — найширший у плечах, із могутньою щелепою й низьким чолом. На його спині красувалося величезне татуювання — руна «Незламний щит», яку шамани наносили воїнам, що тримали стрій у найзапекліших битвах. На плечах — маленькі руни, кожна з яких позначала десять врятованих побратимів. Усе його тіло було суцільною картою шрамів: на лівому плечі зяяв глибокий рубець від меча, правий бік перетинали кілька паралельних смуг — сліди від батога, отримані в рабстві. Волосся він голив наголо, лишаючи лише вузьку смужку вздовж черепа, заплетену в товсту косу, що спадала на спину.

Третій, Крог, вирізнявся розсіченим лівим вухом — стара бойова відмітина. Його шию оповивала руна «Драконова паща» — знак того, що він вижив після поранення, від якого мало хто одужував. На лівій руці — сім маленьких рун, кожна з яких позначала вбитого ворога в чесному поєдинку. Його обличчя перетинав глибокий шрам від скроні до підборіддя, через що лівий кут рота завжди був трохи опущений, надаючи йому похмурого виразу. Волосся він носив довге, розпущене, лише на скронях заплів тонкі кіски з вплетеними шматочками металу.

Угтар постійно стискав і розтискав кулаки — звичка, що лишилася від довгих років тримання зброї. На його руках, від зап'ясть до ліктів, були витатуйовані руни-ланцюги — не як приниження, а як знак того, що він зумів вирватися з рабства. На грудях — руна «Воля», яку шамани наносили тим, хто пройшов випробування голодом і не зламався. На правій щоці в нього горів червоний відбиток долоні — племінна відмітина воїна, який убив свого першого ворога голими руками. Волосся він стриг коротко, нерівно — наче відрізав ножем просто в полі.

П'ятий, Мор'ток, сидів нерухомо, але його погляд безперервно ковзав по натовпу, вивчаючи, прораховуючи, запам'ятовуючи — воїн, який навіть у клітці не втрачав пильності. На грудях у нього красувалася руна «Світанок» — знак того, що він останній зі свого роду, хто бачив схід сонця над рідним степом. На скронях — маленькі руни-обереги, що мали берегти його від зради. Його обличчя майже не мало шрамів, але в очах застигла така глибока втома, яка буває тільки в тих, хто бачив загибель усього, що любив. Довге чорне волосся він заплітав у численні тонкі коси, що спадали на плечі, мов грива.

— Це воїни з племені Кривавої Сокири, — розповів купець. — Колись вони жили в північних степах, воювали з сусідами, захищали свої землі. Але кілька років тому їхнє плем'я зіткнулося з більшим і сильнішим ординським кланом. Бій тривав три дні й три ночі. Ці п'ятеро прикривали відхід жінок і дітей — билися до останнього, поки не впали від виснаження. Переможці не вбили їх — продали работорговцям. З того часу вони змінили кількох господарів. Ніхто не міг їх приборкати — вони не визнають влади, б'ються при будь-якій спробі примусу. Їх тримають у магічних ошийниках, бо інакше вони повбивали б усіх навколо. Якщо ніхто не купить — доведеться віддати на арену. Шкода втрачати таких бійців — вони народжуються раз на покоління.