​​​​​​​Розділ 34: Напередодні походу

Арсен зібрав у бесідці найближчих людей, яким належало першими дізнатися про майбутнє завдання. Біля мармурового столу, де завжди панувала тиша, вже зібралися: капітан Дюк — вірний соратник і досвідчений командир; огр Ґорн — гігантський воїн, надійний і потужний; старий гном-коваль Балґрим — майстер, що очолив майстерню при маєтку; старша амазонка Ліріанна — мовчазна, проте безстрашна воїтелька; і, звісно, священник Корвін — давній друг і порадник Арсена.

Коли всі вмостилися, Арсен чітко й спокійно виклав суть:

— У нас є завдання. Поселення, яке потерпає від демонів. Ми рушимо туди за десять днів. Завдання небезпечне, але вкрай важливе.

Він перевів погляд на Балґрима:

— Усе, що стосується озброєння — на тобі й твоїй команді. Перевірити кожен меч, кожен шолом. Я не хочу втрат через тупий клинок.

Гном кивнув, і в його очах промайнула впевненість людини, яка знає свою справу.

— Дюку, — звернувся Арсен до капітана, — злагодження дій. Маневри, тактика, новачки в загоні — все на тобі. Часу обмаль, але кожен мусить знати своє місце в бою.

— Розумію, — відповів Дюк коротко. — Почну сьогодні ж.

— А решта, — сказав Арсен, переводячи погляд на всіх, — готуйтеся. Від цього походу залежить багато. І наше майбутнє, і майбутнє людей, що сподіваються на нас.

Усі мовчки підвелись і розійшлися у справах. Арсен залишився на улюбленому місці — в альтанці-бесідці над озером. Вітерець тихо колихав воду, а сонячне проміння грало на її поверхні.

З кожним днем озеро змінювалося. Люди Арсена працювали над благоустроєм: розчищали береги, прибирали очерет, гілля, валили старі дерева й насаджували молоді — для укріплення берегової лінії. Арсен особисто дав наказ облаштувати пляж на іншому березі, де місце не заважало спокою в бесідці. І хоч спочатку люди дивувалися незвичному задуму, згодом, зрозумівши, навіщо це, працювали з ентузіазмом. Навіть діти-сироти допомагали, радіючи, що буде місце, де можна відпочити й скупатися після навчання.

— Пляж, — назвав це місце Арсен, використавши слово зі свого світу. Тепер воно закріпилося в цьому новому.

Погляд Арсена затримався на горизонті. Його думки поверталися до завдання. Це було ризиковано. Демони — не проста здобич. Але інакше ніяк. Бій був потрібен не лише заради людей у поселенні — Арсену конче бракувало інгредієнтів для зілля, а демони були джерелом рідкісних, потужних складників. І як би він не хотів уникнути ризику для своїх людей — розвиток вимагав жертв.

Він стиснув руків'я келиха, уявно зважуючи тягар прийнятого рішення.

Але в душі вже горіло вогнем передчуття — попереду буде справжній бій.

Після обіду, коли основна метушня в місті стихла, командир загону найманців Ренвар та його заступник Талер сиділи в таверні, мовчки обдумуючи події останніх днів. Їхня постава, погляди, навіть мовчання — усе вказувало на те, що ці люди пройшли не одну битву. Вони не пили, не сміялися, як решта відвідувачів. Їхні думки були зайняті майбутнім.

Ренвар був кремезним чоловіком років сорока п'яти, із широкими плечима і важкими, натрудженими руками — руками воїна, що звик тримати меч, а не перо. Його обличчя, обвітрене й посічене дрібними шрамами, мало різкі риси: високе чоло, глибоко посаджені карі очі, прямий ніс і тонкі губи, які рідко розтулялися без потреби. Коротко стрижена борода, в якій вже пробивалася сивина, обрамляла важку щелепу. Він сидів нерухомо, мов витесаний з каменю, і лише очі його жили — уважні, спокійні, вони бачили більше, ніж хотілося б стороннім.

Талер був молодшим — років тридцяти п'яти, стрункіший, підтягнутий. Його рухи вирізнялися легкістю та швидкістю, навіть коли він просто сидів. Темне волосся, зачесане назад, відкривало високе чоло з розумними зморшками. Обличчя майже без шрамів, але з твердим, рішучим виразом. Сірі очі дивилися гостро, з прихованою насторогою — він звик прораховувати все наперед. Його пальці, довгі й чутливі, ледь помітно погладжували руків'я ножа, але це був не жест нервозності, а звичка людини, яка завжди готова до будь-якого повороту.

— Ну що, от ми й дочекалися, — першим порушив тишу Ренвар, дивлячись у вікно. — Мер сказав чітко: або йдемо до героя Арсена й працюємо на нього, або платимо штраф. А якщо не зможемо — для нас це кінець. Місто закриє всі двері.

Талер зітхнув, не відриваючи пальців від руків'я.

— Знав я, що той Кирило нас підставить. У нього в очах не віра, а жадоба. Але й вибору в нас не було... Золото тануло, а без нього загін би розпався. Ми трималися, як могли. Хлопці в нас хороші, але в кожного родина, обов'язки...

— Так, — погодився Ренвар. — Ми взяли те замовлення, бо інших не було. Але тепер, якщо герой не прийме нас — кінець мріям.

Талер мовчки кивнув. Потім додав:

— Хоча чув я добре про цього Арсена. Кажуть, він не кидає своїх. Може, не все так погано. Може, це шанс. Не перетворить нас на гарматне м'ясо, як ті вельможі з півночі.

— Можливо... — задумливо відповів Ренвар. — Але вирішувати йому. Мер ясно дав зрозуміти — або він погоджується, або... готуємо мішки зі штрафом. І про наше існування забудуть.

У цей момент до зали увійшов молодий слуга з мерії. Пройшов прямо до їхнього столу й, нахилившись, спокійно сказав:

— Герой Арсен запрошує вас сьогодні ввечері до себе в маєток. Особиста розмова.

Ренвар підвів очі, кивнув.

— Передай, що будемо.

Слуга вклонився й пішов.

Двоє досвідчених воїнів переглянулися. Їх чекала зустріч, яка могла стати для загону або новим початком, або остаточним крахом. Але шанс був. І вони були готові гідно його прийняти.

Надвечір повітря стало прохолоднішим, над озером завис легкий серпанок, а тіні дерев лягали довгими смугами на подвір'я маєтку. Біля входу стояли два охоронці в латах — зі списами в руках, мовчазні та уважні. Коли Ренвар і Талер наблизилися, один із них негайно відчинив ворота.

— Вас чекають, — коротко сказав і провів їх на задній двір, до бесідки біля озера.