Розділ 32: Розбірки після сутички

Мер залишився зовні. У голові крутилися думки: це свавілля має мати наслідки. Він мусив покарати винних, щоб усі знали — його слово в цьому місті є законом. Ніхто не має права його порушувати.

Погляд мера зупинився на чиновнику. Той стояв блідий, наляканий, навіть не намагаючись виправдовуватись.

"Цей нещасний — ні на що не здатний, — подумав мер. — Недарма про нього всі говорили як про нездару. Якби не родичі при владі — давно б його вигнали. Але тепер і вони не допоможуть. Сам собі вирив могилу."

Він перевів погляд на голову церкви. Кирило стояв окремо, зберігаючи зовнішній спокій, але мер бачив, як тремтять його пальці, стиснуті в кулаки.

"А цей… я ж його попереджав — ніяких дій проти Арсена. Не послухав. Ну що ж… тепер зроблю так, щоб іншим не кортіло йти проти мене. Арсен має заспокоїтись, знаючи, що винні покарані."

Обдумавши все, мер почав діяти.

— Ну що, панове, всі учасники — до мерії! — голосно скомандував він. — Міська охорона — по казармах. Найманці — з командиром — також до мерії.

У мерії, в кабінеті, першим зайшов командир найманців. Це був кремезний чоловік років сорока, з обвітреним обличчям і глибоким шрамом на щоці. Він уже розумів: ситуація серйозна, і він у халепі.

— Ну що скажеш? — спокійно, але жорстко запитав мер, навіть не пропонуючи сісти.

— Пане, мене покликав отець Кирило, — почав командир, намагаючись триматися впевнено. — Сказав, що потрібно допомогти чиновнику з інспекцією. Я думав, що це офіційне доручення. Якби знав, що все це не по закону — ніколи б не погодився. Я просто повірив, бо це був представник мерії.

— Допустимо, — відповів мер. — Але ж ти знаєш: щоб діяти в місті, потрібен контракт. Найманців використовують тільки за потреби, коли місцева варта не справляється. А маєток героя — це взагалі недоторканне місце. Тільки за рішенням імператора або інших героїв його можна чіпати. Ти що, в своєму розумі? Ви ледь не спровокували бійню!

— Але ми ж нічого не зробили, — намагався виправдатись командир.

— І це вас врятувало, — коротко відповів мер.

Він зробив паузу, подивився у вікно, потім знову на командира.

— Добре. Я знайшов вихід. Ти і твій загін отримаєте завдання від героя Арсена. Допоможете йому — і тоді ще отримаєте матеріальну підтримку від мене.

Командир трохи повеселішав, але мер одразу додав:

— Завдання буде небезпечне. І ще — ви самі повинні переконати Арсена, що ви йому підходите. Після всього, що трапилось, він може навіть не захотіти з вами говорити.

— А якщо він відмовить? — похмуро запитав командир.

— Тоді — штраф, заборона на найм у моєму місті, і ваша репутація піде під три чорти. Можливо, це буде кінець для вашого загону.

Командир глибоко зітхнув, провів рукою по обличчю.

— Пане мер, я зроблю все, що зможу, щоб виконати завдання.

— Добре. Можеш іти. Мої люди зв'яжуться з тобою.

Коли він вийшов, мер сказав помічнику, що мовчки стояв біля дверей:

— Один є. Тепер — покличте чиновника.

До кабінету зайшов чиновник. Виглядав він кепсько: блідий, спітнілий, руки тремтіли. Пиха й зарозумілість, з якими він ще годину тому вимагав відчинити ворота, кудись зникли — лишився переляканий чоловік, який розумів, що може втратити все.

Мер навіть не підвівся зі свого місця.

— Сідай. Хоча ні — стій. Сидіти будеш, коли заслужиш, — різко кинув він.

Чиновник відкрив рота, щоби щось сказати, але мер підняв руку.

— Мовчи. Ти в мене під контролем. Думаєш, якщо в тебе родичі впливові, то ти можеш робити що хочеш? Іти до маєтку героя Арсена з найманцями? Без мого дозволу? Без офіційного рішення?

— Але… я лише…

— Ти "лише" підставив усе місто, — перебив мер, підвищуючи голос. — Ще трохи — і почалась би бійня. Ти уявляєш, до чого це могло призвести? Арсен має повне право звернутися до імперського суду. А якщо герої стануть проти нас? Хто тоді тебе прикриє? Родичі? Дякую, досить!

Чиновник мовчав. Його очі бігали по кабінету, губи тремтіли, він не знав, куди подіти руки.

— А ще — співпраця з отцем Кирилом, — продовжив мер. — Я ж попереджав його особисто — ніяких дій проти героя Арсена. А він тебе підмовив? Чи це твоя ідея була?

— Він… запропонував… Я подумав…

— Не треба думати, якщо не вмієш. Твоє завдання — виконувати чітко, за законом. А не створювати мені проблеми.

Мер встав із-за столу, підійшов ближче й подивився чиновнику просто в очі. Той відвів погляд.

— У тебе два варіанти. Перший — імперське розслідування, і тебе посадять, а може й повісять за зраду довіри. Другий — ти офіційно складаєш повноваження, сплачуєш штраф і забираєшся з мого міста назавжди.

— Але ж… я ж… — почав той, але мер урвав його:

— Вибирай. Тут і зараз. Бо якщо я вийду з цього кабінету — третього варіанту не буде.

Чиновник опустив голову. Плечі його поникли.

— Добре. Я… я піду. Підпишу все, що треба.

— Правильний вибір, — сказав мер і махнув охороні, що стояла біля дверей. — Виведіть. І стежте, щоб не втік до столиці, поки не заплатить штраф.

Коли двері зачинилися, мер сів назад у крісло. Він провів долонею по обличчю, розтираючи втому.

"Один дурень ледве не знищив усе, — подумав він. — А тепер — залишився Кирило…"

За кілька хвилин до кабінету ввели отця Кирила. Той тримався з гідністю, хоч і було видно, що внутрішньо він напружений до краю. Його обличчя, зазвичай благочестиве й спокійне, тепер було блідим, а в очах застигла суміш страху й ненависті.

Мер довго мовчав, роздивляючись священника. Потім спокійно, навіть трохи втомлено, промовив:

— Що ж… як бути з тобою? Знаєш, мабуть, настав час змін. Пора в місті поступово впроваджувати нову віру, підтримати інше вчення, інший рух. Подивимось, як на це відреагують у твоєму патріархаті — втрата впливу над цілим містом їм точно не сподобається.

Кирило зблід ще більше. Пиха, з якою він ще недавно дивився на всіх, зникла вмить. Обличчя стало сірим, губи ледь помітно тремтіли. Він зрозумів, що мова йде не лише про втрату посади — це був кінець. Кінець кар'єри, збагачень, впливу. Якщо він втратить місто, вищі ієрархи його не пробачать. Без підтримки — залишиться ні з чим.