Розділ 29: Гноми з північних копалень

Наступного ранку Арсен вирішив знову відвідати ринок, сповнений надій і передчуття нових можливостей. Сонце тільки-но піднялося над обрієм, заливаючи вулиці м'яким золотим світлом, але на невільничому ряду вже кипіло життя. Купці вигукували ціни, покупці придивлялися до товару, а раби тулилися в тісних клітках, чекаючи своєї долі.

Арсен ішов повільно, зосереджено оглядаючи клітки. Його пильний погляд не шукав покірності чи фізичної сили — він шукав іскру духу, ту незламну внутрішню силу, яка робить воїна справжнім, навіть коли він за ґратами.

Ґорн ступав поруч, його велетенська постать привертала злякані погляди перехожих. Двоє легіонерів трималися трохи позаду, готові до будь-якої несподіванки.

Біля однієї з кліток Арсен раптово зупинився. Там сиділи гноми — семеро виснажених, поранених істот, що тулилися один до одного на купі брудної соломи. А перед кліткою стояв інший гном — кремезний, у засмальцьованій сорочці, з рідкою бородою й лисиною, що блищала на сонці. Арсен миттєво впізнав його. Це був той самий пихатий недомайстер, який кілька днів тому на цьому ж ринку глузував з Олдена та його родини, вважаючи їх "низьким сортом ремісників". Тоді він сміявся голосно, з насолодою, показуючи пальцем на просте вбрання коваля та його нібито невдачі.

Зараз цей гном із самовдоволеним виглядом оглядав виснажених гномів у клітці й насміхався:

— Подивіться на цих героїв... О, як низько впали горді лицарі ковадла! Зламані, закривавлені, без молотів і без честі. І це, значить, наші горді майстри... Ха! Подивіться на цього каліку, — кивнув він на старого. — Без пальців, без гідності… І за це ще гроші просять!

— Гей, ти! — звернувся він до бородатого купця, що стояв збоку з цупким зошитом у руках. — Скільки за цього "шедевра"?

Купець — кремезний чоловік років п'ятдесяти, із посивілими скронями, у темній сорочці, з добрим, але змореним поглядом — недобре зиркнув на гнома й зітхнув:

— Чотири тисячі золотих.

— Що? За це?! — голосно гмикнув гном. — Це ж розбите корито, а не товар. Я б і двох не дав.

Гноми в клітці справді виглядали знеможеними. На їхніх руках і ногах були свіжі подряпини, синці, забої. Декілька кульгали, а в когось рани були перемотані брудними ганчірками. Але попри втому й біль, в очах деяких усе ще тлів вогонь — незгасний, упертий, справжній.

Старшого серед них звали Торкін, син Баріна, з клану Кам'яного Молота. Йому було далеко за шістдесят — вік, поважний навіть за мірками довгожителів-гномів. Його обличчя, грубе й посічене глибокими зморшками, обрамляла густа сива борода, що сягала майже пояса. Але найбільше вражали його очі — темні, глибоко посаджені, вони дивилися на світ із тією особливою мудрістю, яка буває тільки в тих, хто бачив надто багато. Колись він був знаний майстер-коваль, творець зброї, шанований у гном'ячих колах. Його мечі носили ярли, його обладунки захищали героїв. Він мав власну майстерню в північних копальнях, учнів, повагу й достаток.

Але тепер його руки були понівечені. На правій не вистачало двох пальців — замість них стирчали потворні кукси, вкриті грубою шкірою. Ліва ж була знівечена ще гірше — пальці зрослися неправильно після переломів, зім'яті, скривлені, майже нерухомі. Це були старі, давні рани, отримані не в чесному бою, а в тій страшній засідці, що перекреслила все його життя.

Двоє молодших гномів не відходили від нього ні на крок. Їх звали Кілі та Філі — вони були його учнями, хлопцями років тридцяти, що прийшли до нього хлопчиками й виросли пліч-о-пліч біля горна. Обидва були худорлявішими за звичайних гномів, але з пильними, уважними очима, що безперервно оцінювали все довкола. Їхні руки, хоч і молоді, вже вкривали мозолі та шрами — сліди важкої праці біля горна. Вони мовчки підтримували старого, допомагали йому триматися на ногах, подавали воду, поправляли солому.

Інші четверо гномів мали виразно іншу статуру — ширші плечі, могутні руки, обмотані старими бинтами, погляд — прямий і насторожений. Їхнє тримання, реакція на рухи охоронців, те, як вони розподілили позиції в клітці, прикриваючи слабших, — усе видавало в них досвідчених воїнів. Це були найманці, яких Торкін найняв для охорони каравану. Старшого з них звали Брон Залізний Кулак — високий навіть серед гномів, із глибоким шрамом, що проходив від вуха до підборіддя. Поруч із ним стояв рудий Грім, із заплетеною в косу бородою, який раз у раз стискав кулаки, чуючи кпини зухвалого гнома, і лише легкий жест Торкіна стримував його від спалаху гніву.

Торкін міг би розповісти, як усе сталося, якби його запитали. Їхній караван ішов із північних копалень до столиці — везли зброю, металеві зливки, коштовне каміння з глибоких шахт. Товару було на десятки тисяч золотих. Усе, що Торкін заробив за довгі роки праці, усе, що лишилося його роду, — він вклав у цю подорож, сподіваючись вигідно продати й почати нове життя.

Засідка сталася в гірській ущелині, де дорога звужувалася до того, що два вози ледь могли розминутися. Розбійники вдарили зверху — каміння, стріли, потім важка піхота з дворучними мечами. Першими впали погоничі, потім — охоронці. Брон із Грімом та двома іншими воїнами билися відчайдушно, прикриваючи вцілілих, але сил було замало. Розбійників виявилося вп'ятеро більше.

Торкін пам'ятав, як упав, придавлений уламками воза. Як чиїсь руки витягували його з-під уламків, як він кричав від болю, коли ламалися пальці. Потім — темрява. А коли отямився, уже був у клітці, закутий у кайдани, без майна, без грошей, без надії. Розбійники забрали все: товари, зброю, навіть одяг. Їх продали першому ж перекупнику, який трапився на дорозі, а той перепродав далі. Так вони міняли власників кілька разів, поки не опинилися тут, на цьому ринку, серед іншого "товару".

І тепер той самий гном, який колись знущався з Олдена, стояв і насміхався над ними, наче вони були сміттям.

— Я купляю їх, — пролунало спокійно, але владно.

Гном-насмішник завмер. Повільно обернувся, уже відкриваючи рота для нової кпини, але коли побачив, хто це сказав, — язик його прилип до піднебіння.