Глава 18: Обіцянки та підозри

Глава 20: Обіцянки та підозри

Втома була глибокою, але незмінною, коли Арсен та його люди повернулися до свого маєтку. Зітхнувши з полегшенням за міцними воротами, він в одну мить віддав найголовніші накази.

Дворецький Марк, впізнаний серед слуг, отримав коротке, але чітке доручення:
— Кімнату для дівчинки. Тиху. Найкращу. Зараз.
Завжди врівноважений Марк лише кивнув, встигнувши окинути поглядом велетня Горна з загорнутою у плащ дитиною та виснаженого священника, який не відступав від них ні на крок.

— Отець Корвін, ви залишитеся з нею?
— Так. Поки не прокинеться. Поки не буде в безпеці, — відповів священик, і в його голосі була залізна рішучість.

Коли вони пішли всередину, Арсен відчув, як напруга поступово змінюється на холодну, спрямовану енергію майбутніх дій. За кілька годин, коли Дана заснула міцним сном, а її подих вирівнявся, Арсен знайшов Корвіна в бібліотеці. Священик дивився у вогонь, але бачив щось інше.

— Вона відпочиває, — сказав Корвін. — Тілу краще. Душі знадобиться час.
— Час у неї буде, — відповів Арсен. — І не тільки в неї. Я думаю про притулок.

Він пояснив свою думку: нова будівля для сиріт буде зведена на території того самого, тепер його, проклятого маєтку. Це буде символічно і практично — земля, очищена від скверни, дасть притулок тим, кого скверна хотіла поглинути. Поки ж триватиме будівництво, дітей треба буде десь розмістити та годувати.

Корвін слухав, і втома в його очах поступилася спалаху живого полум'я.
— Ви даєте їм не лише дах, але й майбутнє. Дякую.
— З ранку ви зможете піти й привести інших, — сказав Арсен. — Усіх, хто погодиться.
— Піду, — твердо пообіцяв Корвін. — І приведу.

---

Наступного ранку Арсен розпочав день з практичних наказів. Перш ніж рушити до мерії, він наказав організувати дві підводи з міцними селянами-візниками з прилеглих земель маєтку. Їм було наказано чекати біля воріт.
— Після мерії буде велика закупівля, — пояснив він капітану Дюку. — Продукти, тканини, все необхідне для дітей. Щоб не тягати в руках.

Лише потім вони вирушили до мерії — Арсен, капітан Дюк та два легіонера. Будівля, як завжди, вражала своєю похмурою монументальністю. Це був не палац, а фортеця влади — важкі кам'яні блоки, вузькі, глибоко вмуровані вікна-бійниці, масивні дубові двері, що, здавалося, вбирали у себе всі звуки міста.

Вестибюль — фоє — зустрів їх гучною тишею та холодом полірованого мармуру. Високі стелі тонули в напівтемряві, а зі стін суворо судили кожного, хто входив, портрети попередніх мерів у строгих чорних рамах. Повітря пахло воском, старим папером і кам'яним пилом. Тут не було місця розкіші — лише непорушний, аскетичний авторитет століть.

Арсен наказав Дюку та легіонерам залишитися в фоє, а сам пройшов до кабінету мера, супроводжуваний мовчазним вартовим.

Кабінет Леоніда був продовженням самої будівлі: потужний дубовий стіл, чистий і акуратний, дві міцні крісла для відвідувачів. На стіні навпроти — єдина картина, не пишний пейзаж, а родовід: ряд суворих чоловічих облич із однаковим, прямим поглядом. Герб Леоніда на латуні лежав на столі поряд з важкими, практичними канцелярськими приладами. Ні золота, ні розкошів. Кожна річ мала свою функцію і вагу.

Леонід сидів за столом. На його обличчі не було вчорашньої холодної люті, лише уважна стомленість. Він жестом запросив Арсена сісти і, не почавши з офіційних питань, запитав першим:
— Як дівчинка? Чи потрібен лікар? Чи є в неї все необхідне?

Питання пролунало не як формальність. У голосі мера промайнула щира турбота. Арсен відповів коротко, і в цю мить магічний браслет на його зап'ясті ледве відчувано, але чітко, подала знак — тонкий, теплий імпульс правди. Леонід не бреше. Його турбота про дитину, навіть бідного роду, справжня. Це викликало в Арсені новий, глибший шар поваги до цього холодного державника.

Потім розмова перейшла до справ. Арсен розповів про рішення будувати притулок саме на тому місці, про плани Корвіна вже сьогодні почати збір сиріт.
Мер кивнув, схвалюючи.
— Розумно. Символічно та практично. Архітектора та перевірену бригаду, з якою в нас укладено договір, пришлю сьогодні ж. Вони оцінять фундаменти та почнуть розробляти план. Продукти для дітей — з міських складів, щодня, поки не встанете на ноги.

Потім він дістав папку.
— Фінанси. Церква передала поштовх — сорок тисяч. — Він зробив краєзнавчу паузу, його погляд став іронічним. — І, на диво, архієрей Інокентій зголосився на додаткові п'ять тисяч. Номінально — на потреби сиріт.

Арсен почув те саме, що й мер. Ця «милість» була занадто гладкою. Вона відчувалася не як допомога, а як тактичний хід. Щось приховували.
— Це викликає підозри, — спокійно сказав він.

— І в мене також, — сухо погодився Леонід. Відкинувшись у кріслі, він говорив відвертіше. — Церква збирає колосальні пожертвування. На сиріт, на знедолених. Але значна частина… розчиняється. В їхній власній бюрократії, в «необхідних витратах». І зробити нічого не можу. Закони… — Він злегка махнув рукою, жест був незвично безсильним для нього. — Але вашу справу підтримаю напряму. Еліта міста, купці — вони дадуть матеріали, робочу силу. Про це я подбаю.

Потім мер написав кілька рядків на папері, прикріпив печатку.
— І це — від міста. За знищення скверни.
Це був наказ казначею на п'ятнадцять тисяч золотих. Не обіцянка, а готовий документ.

Арсен подякував і, вийшовши з кабінету, знайшов Дюка в фоє.
— Капітане, — сказав він тихо, але так, щоб чули всі, — гроші отримаємо зараз у казначея. І відразу рушаємо далі.

Вони спустилися до казначейства, де за наказом мера їм без зайпих слів видали важкий мішок з золотом та облікові записи. Гроші були в руках.

Повернувшись до маєтку, Арсен побачив, що підводи з селянами вже чекають. Він також знайшов Горна, який стояв біля воріт, немов жива вежа з каменю та м'язів. Огр мовчки дивився на свого командира.